Проблема відношення людської особистості до екзистенціалів страху, самотності, свободи, кохання, смерті була й залишається однією із закритих, проте, актуальних у соціумі. Філософська рефлексія в контексті теми страху та його модифікацій і екзистенціалів є глибинним фундаментом для розуміння аксіології та онтології людини у філософії А.Федя. Страх простору,часу,смерті, свободи, любові, що є об'єктом соціального, філософського та релігійного характеру, постає не лише як щось природне та вкорінене у вітальності людини, як природний інстинкт її самозбереження, а передусім – як соціально-історичний, культурно зумовлений феномен у творі «Переддень Доби Водолієвої». Жодна подія у творі не можлива без екзистенціалів, чи то народження, чи то життя, чи то кохання, але все зумовлене страхом, тривогою, жахом, смертю, свободою. Тому неможливо розглядати проблему екзистенціалів поза контекстом загальної соціальної та екзистенційної ситуації людини, яка живе в конкретній культурно-історичній епосі та філософії А.Федя. Значну увагу дослідника привертає криза релігійної самості та культурної ідентичності європейських народів, утрата автентичності особистості, зменшення її морального та духовно-творчого потенціалів, утрата віри та страху перед Богом, незнання своєї історії. З огляду на це ключовим аспектом твору є вплив на людину екзистенціалів, які взагалі дають їй змогу відчувати себе особистістю. Антропологічна межа в цілому позначається й на відношенні людини до свободи,смерті, трансценденції, яка в сучасному західному суспільстві сприймається одновимірно, часто несе шизоїдні, патологічні, відбитки. Коріння цих кризових явищ потрібно шукати у світоглядних підвалинах сучасності. З одного боку,сюжетна лінія голоду та втоми людини дають змогу їй самій робити вибір,з іншого -, сама можливість обирати й нести за цей вибір відповідальність викликає феномен жаху й тривоги. Остання виникає через складність відповіді на екзистенційне запитання про смисл життя і смисл смерті – тим більше в соціумі, у якому межа між людським та божественним уже майже стерта. Як відомо, пріоритетна в західному світі секулярна система цінностей визнає найвищим життя людини, його збереження і захист. Проте в спрощеній, однобокій інтерпретації секулярного світогляду життя визнається цінністю саме по собі, поза будь-яким трансцендентним мірилом, універсальним ціннісним критерієм духовної та моральної зрілості особистості. Смерть у творі «Переддень Доби Водолієвої» асоціюється з метафізичним ніщо, із небуттям, яке несе в собі тотальну анігіляцію особистості, «я» і навколишнього світу. Отже, у межах цієї системи цінностей смерть сприймається як моральне зло, абсурд та невід’ємна частина людського існування. Із одновимірності такого погляду й випливає феномен страху смерті, ґенезу якого слід шукати саме тут – у світоглядно-метафізичних підвалинах української культури. Зазначимо, що концепт смерті як граничної межі, за якою є тільки «ніщо», утворився внаслідок елімінування трансцендентних морально-ціннісних опор, коли в душі людини утворилася «порожнеча розміром з Бога» (Ж. П. Сартр). Отже, смислова порожнеча, тривога небуття й неконтрольований страх смерті є ланцюгами єдиного процесу, симптомами «хвороби» європейської культури. Тривога небуття, яка руйнує логоцентричність буття, і страх смерті як логічний наслідок цієї тривоги, спричиняють протест людини, її намагання хоч якось виправдати своє існування, що виливається або в індивідуальні деструктивні форми, такі, як суїцид (коли тривога переростає у відчай), соціальні деструктивні форми: неофашизм, екстремізм, расизм (у разі підміни Абсолюту квазіабсолютами). Зрозуміло, що в подібний спосіб людина, у ситуації самотнього відчуженого існування у світі відволікає себе сурогатами смислу, уникаючи відчуття тривоги.
Правильно вважає автор,що абсурдом є думка про те, як з екзистенціалами можна боротися і навіть уникнути їх. Але тоді людина не відчуватиме себе людиною, бо, долаючи одну ланку страху, ми перетинаємося з модифікованими екзистенціалами – тривогою, жахом.
У Епоху Водолія було своє розуміння часу та людини, яка в ньому живе. Людина не залежить від часу адже історичний контекст, соціальні чинники та економічні умови завжди накладають на неї свій відчутний відбиток, всі люди, тією чи іншою мірою, є дітьми певної доби. Оскільки у філософії А.Федя час,простір і буття людини є ключовими, центральними проблемами, то можемо говорити про те, що автор виробив свою специфічну, не схожу на інші, термінологічну парадигму, яка досі не досліджена в сучасному літературознавстві. У творі гостро стоїть проблема часу та часовості, що є закономірним ― саме в епоху Водолія особлива увага зверталася на людську психіку, на "переживання" реально існуючого часу свідомістю кожного індивіда. В екзистенціальній філософії А.Федя існування як часовість, яка суттєво відрізняється від об'єктивного часу. Часовість, у свою чергу, поділяється на екзистенційну часовість або історичність та фізичну часовість як похідну від метафізичної історичності. Особлива увага героїв твору прикута до проблеми майбутнього. Перш за все культурно-історична онтологія корениться в часі як феномені.