Пам’ятаємо, як частіше за все, ми відносимось до людей, чиї настанови іншим не підкріплюється власним прикладом. Так, це дратує, пригнічує, викликає іронічні посмішки та різного роду обвинувачення. А якщо наставник щиро вірить у сказане ним й сам прагне цього, йде до цього так швидко, як це можливо для нього? Якщо його слова – не про нього, а про те, як він вважає, що повинно бути, про те, чого він сам лише прагне? А якщо не прагне, однак вірить у сказане ним і щиро бажає цього іншим? То може не будемо поспішати із висновками?

Сенеку молоді люди «судили» через те, що він людина із всіма вадами, як і всі ми. Більше того, його судили не за його вади, а за його чесноти, адже через його мудрість, студенти прийняли його за надлюдину. Вони займали позицію, що «відповідальність великої людини росте відповідно її возвеличенню». Це неоднозначне твердження, адже возвеличують мудреця інші, а тому, чи зобов’язаний він брати сам на себе якусь додаткову відповідальність?

Кожен читач даного твору може винести свій вирок. Однак чи треба взагалі судити?

Мені здається, що ви затіяли марну справу і самі «розгублюєте дорогоцінні хвилини». Ніякий суд, нехай він складається з тисячі присяжних, не може обміряти людського життя. Бо хто такі ці присяжні? Ті ж самі люди, життя і чесноти кожного з них у свою чергу теж не можна обміряти. Отож і мусить кожен судити кожного, прикладати свою мірку до чужої і робити це в таємниці, аби не возвеличитись у гордині або не змаліти від перебільшеної величі.