«Intermezzo» («Інтермецо») — новела, розділена на одинадцять частин. Єднає ці епізоди митець, точніше, його образ. Він є безпосереднім учасником та оповідачем змальованих подій.

«Intermezzo» італійською мовою означає «перерва», також цим словом називають інструментальні твори вільної будови невеликого розміру.

Автор твору — Михайло Коцюбинський.

У творі є присвята. Примітно, що вона не адресована особі, чи подіям, як буває зазвичай. Присвята звучить так — Кононівським полям.

Дата створення — 1908 рік. Місто Чернігів.

За літературним родом — епічний твір, але має ознаки драматичного та ліричного твору.

За жанром — психологічна новела.

За напрямом (стилем) — «Інтермецо» належить до імпресіонізму.

Тема ««Intermezzo» — призначення митця та його важливість для суспільства.

Ідея «Intermezzo» — людина здатна почуватися повністю щасливою тільки в гармонійних стосунках з природнім навколишнім світом, а роль митців для суспільства надважлива.

Проблематика новели:
необхідність відчуття гармонії в душі;

гармонійне єднання людини з природою;

проблема митця та суспільства;

специфічність творчого процесу;

проблема повноцінно наповненого життя.

Образи новели
Автором позначені дійові особи. Зробив він це так, як зазвичай буває в драматичних творах, хоча сам твір таким не є.
Моя утома.
Ниви у червні.
Сонце.
Три білих вівчарки.
Зозуля.
Жайворонки.
Залізна рука міста.
Людське горе.

Ці образи можна назвати засобами художньої умовності, які автор використав з метою надання читачам підказки до осягнення непростої образної мови природи та символізму наповнення інших образів. Дійовим особам необхідне місце для виступу. А сценою для них слугують внутрішні переживання головного ліричного персонажа — його болі та радощі, втома та надія, віра в те, що світлі ідеали таки мають перемогти.

В душі оповідача відбувається протистояння — в ньому борються громадянський обов’язок та втома. В якісь миті він відчуває зневіру. Завдяки емоціям та переживанням вимальовується низка ширших проблем, які містять соціальний, психологічний характер. На контрасті показане протистояння двох груп образів: втоми, людського горя — з одного боку та природи — з іншого. Саме це протистояння породжує багатозначний символізм, за допомогою яких читачеві відкривається складність душевних переживань в оповідача.

Дуже важливим у творі є метод контрасту — протиставлення міста й природного середовища, краси природи й нелюдських умов життя селянства. Насолода природою та думка зливаються в одне суцільне переживання ліричного героя.

Символізм образів «Intermezzo»
Моя утома — депресивні почуття, зневір’я.

Ниви у червні — в цей час вони наповнені силами, є символом життєвої енергії, якої потребує головний герой.
Сонце — символізує вічність, космічну енергію, силу.

Три білі вівчарки — Пава з її самозакоханістю — дворяни; Трепов — жандарми (собака названа так не випадково, оскільки це прізвище міністра внутрішніх справ); «дурним Оверком» названо собаку, яка є символом приниженого та темного селянства. Воно прагне хоч трішки свободи, а отримавши її, вже не зачепить нікого.

Зозуля (є образом народним) — символізує надію та життєвий час.
Жайворонки — творче натхнення;
Залізна рука города — поїзд, а також образ міста, яке не відпускає ліричного героя до кінця, постійно прагне втрутитися…
Людське горе — плачевні умови життя простого люду.
Ніч — краса, одухотворена Всевишнім.
Білі мішки — повішені люди.

Сюжетна та композиційна будова «Інтермецо»
Особливістю сюжетної будови є те, що новела є безфабульною, тобто події як такі у творі не відбуваються.
Натомість бачимо химерну гру настроїв. Сюжет поділяється на три фази:
Депресія. Депресивний стан головного персонажа породжений тим, що він має велику душевну втому, оскільки всередині бореться сам із собою — обставинами та почуттями. Автор зміг показати образ людини, яку захопили історичні події. Вона потрапила до ситуації, в якій має зробити надважкий вибір: обрати моральну чи громадянську позицію. Наслідком цього стала психологічна надломленість оповідача. У нього змінюються ціннісні орієнтири, руйнується внутрішня рівновага, це все веде до того, що особистість ніби роздвоюється. Власне, це й лягає в основу психологічної новели. Головний персонаж твору — митець, наділений високим інтелектом. Він відчуває страшну втому від того, що постійно щось мусить, а ще від того, що бачить біль та мерзенні вчинки інших, той жах, бруд життя багатьох людей. Він втікає з лап «многоголосого звіра» (міста), аби того всього не бачити бодай якийсь час, та опиняється в українському селі. Тут він хоче знайти спокій та самотність. Він живе там, де люди зустрічаються нечасто, відбувається його єднання з природою. Та це місце теж не здатне повністю стерти з його пам’яті думки про повішених, про те, як розправлялися з тими, що стали на боротьбу за землі та свободу. Навіть вівчарки та їхні імена породжують болючі спогади, думки та переживання.

Спокійне споглядання. Гармонія природи ділиться спокоєм із душею головного персонажа. Зображення природи у творі не є простим фоном, воно грає набагато більшу роль. Не даремно автором в переліку персонажів вказані тварини, рослини, птахи тощо. Розкіш навколишнього природного світу допомагає героєві звільнитися від песимістичного настрою. Він відчуває, що сили повертаються до нього, відчуває, що зараз, як ніколи, він дуже близький до неньки-землі. Ліричний герой починає одужувати.

Обурення, гнів, нетерпіння. Чарівна мелодія поля та неба обривається дисонансом, породженим контрастами: прекрасна природа — потворна реальність життя людей. Це, до прикладу, епізод, коли оповідач стрічається на полі з іншою людиною (це був простий селянин-трудівник). Саме цей момент є кульмінацією твору.
Поговоривши з чоловіком, митець співчуває йому, він обурюється, гнівається через несправедливість. Після цієї події його огортає прагнення творити та боротися. Після прощання з полем він повертається до людей, аби далі за допомогою творчості бути слугою свого народу. Тож новела зображає розвиток внутрішніх переживань, настроїв митця, його відношення до людей — спершу здається, що він до них зовсім байдужий, потім вони його дратують, складається враження, що він їх взагалі ненавидить, але далі — співчуває, готовий проводити активні дії задля суспільного блага.

Головна думка твору — осягнення того, що митець-інтелігент має слугувати народові, до якого він входить, за допомогою свого творчого доробку.

Кінцівка твору «Інтермецо» — оповідач наповнений гнівом та благородним нетерпінням від’їздить у місто, в якому на нього знову очікують громадські обов’язки та безкінечні «треба».

Композиційні особливості новели
У творі поєднані ознаки епосу (сюжет), лірики (ліричний герой, велика кількість пейзажів, емоцій) та драми (наявність дійових осіб перед основною частиною твору).

Новелі притаманна монологічна манера, все розповідається від першої особи. Змістом новели є така собі поетична світлина внутрішнього світу оповідача.

«Intermezzo»: історія створення
Влітку 1908-го року Революцію було придушено. Настав час жорстокого державного терору. Коцюбинського засмучують людські страждання, він відчуває виснаження від служби та громадської діяльності, поліційного нагляду. Його знесилила хвороба та родинні негаразди. Він дуже хоче перепочити від цього всього у відпустці. В цей період чоловік отримує запрошення на гостини від Євгена Чикаленка, видатного українського мецената та громадського діяча. Його маєток був розташований у с. Кононівка (наразі це Драбівський район Черкаської області). Саме в цьому місці митець задумав написати «Інтермецо». Хоч власне написання новели відбулося в м. Чернігів дещо пізніше.

Новела має багато ознак імпресіонізму:
локація всього, що відбувається — душа оповідача;
дійовими особами, здебільшого, є не люди, а суперечливі почуття, які вирують всередині ліричного героя, а також природа.
автором використаний прийом змалювання еволюції внутрішніх почуттів митця від перебування в крайньому виснаженні до оговтання від всього пережитого.
основою сюжету є настроєвість. Надзвичайно складно змальований за структурною будовою внутрішній монолог митця в епізоді, в якому він зустрічається із селянином. Кожне слово цього чоловіка відтворює свідомість головного персонажа, його внутрішня мова віддзеркалює все до деталей, таким чином відбувається підкреслення напруженості душевного стану митця.
враження домінує над зображуваним (до прикладу, бджіл названо співучими арфами).
змалювання внутрішніх переживань за допомогою внутрішнього монологічного мовлення.
прийом — потік свідомості — неупорядкований, хаотичний мисленнєвий процес. Він дає можливість розкривати події за допомогою зображення психологічного переживання.

Після оприлюднення цього твору автора назвали «Сонцепоклонником».