Дорогоцінності Ганни Барвінок

Перстень Ганни Барвінок. Іван Корсак
автор:
Іван Корсак
0

   Такі куці наші знання про Ганну Барвінок.Мало, дуже мало, на жаль, на теренах рідної землі знали й знаємо про цю неймовірну жінку, яка життя поклала на вівтар служіння літературі й коханому Пантелеймонові. Скидається на те, що заховали її десь у тіні чоловіка-письменника, применшили значимість цієї жінки як письменниці.
   Втім у згаданому романі бачимо її передовсім жінкою – Олександру Білозерську, шляхетну панночку, а згодом і пані, яка все життя служила талантові Пантелеймона Куліша, лаштувала для нього той світ, який потрібен генієві для того, щоб творити СЛОВО.
Цілком слушними видаються думки професора Володимира Поліщука у післямові до роману: «На відміну від видрукуваного раніше, автор хоче показати світ очима Ганни Барвінок». 
«А й справді, про Куліша є вже хмара публікацій, з яких вирізняються праці В. Домонтовича і Є. Нахліка, переконаний сам автор. – Ганна Барвінок, як при житті, так і після опинилася таки обділена увагою нашого люду. Тому мені важливо було подати низку зовсім нових епізодів, ввести в обіг нові документи. Так з’являються картинки стосунків зі Смирновою, Ернестом Ренаном, з листів – ніде не друковані фрагменти листування з Богданом Заклинським, Миколою Євшаном, особливо важливе – з Юліаном Романчуком, де навіть з перебільшених страхів постає характер і подвижницьке ставлення до творчого чоловікового спадку. Неможливо зі спокійною душею читати не публіковане листування з сестрою Надією, листи до Номиса і його до Барвінок (це дивина неабияка для сучасної людини – їх мікроскопічний почерк; без лупи я не прочитав би жодного листа). Попутно хотів би висловити побажання науковцям: і в Бібліотеці імені Стефаника, і в Державному архіві Львова,у Музеї Коцюбинського в Чернігові і т.д. ще так багато неопрацьованих матеріалів, які публікаціями можуть стати, тож простір завидний для дослідників…»
   Гортаючи сторінку за сторінкою роману, разом із Олександрою я переживала її перше трепетне почуття до спудея Куліша і ті сумніви, які сіяли в юній душі друзі й рідні. Усі в унісон казали, що не пара Панько вразливій Олександрі. Та хіба молодому серцю хтось годен наказувати? Хай навіть то і рідна ненька…
   Я плакала разом з нею у скромній кімнатці у Варшаві, коли молода жінка втратила первістка, а потім так і не спізнала щастя материнства… Разом з нею мандрувала бездоріжжям у Тулу, де відбував заслання Куліш.
   І замість неї (бо ця свята жінка не годна була на ненависть!) я сварила гультіпаку Куліша, який так безжально краяв її серце. Я захлиналася праведним гнівом, коли читала про те, що він вважав її «своїм творивом», а ще – провінціалкою, яка не достойна сяяння вишуканого товариства. Він соромився жінки, яка віддала йому найдорожче – молодість, красу, вірність і своє серце. Натомість вервечка його романів звивалася упродовж років. Він як рукавички змінював фавориток, захоплювався, закохувався, писав любовні листи Марії Вілінській, Парасці Глібовій (та ще й передавав їх їй через законного чоловіка!). Вона ж терпіла й створювала йому затишок. Тяжко гарувала коло господарки, аби мати гроші на видання його творів. Аби лишень творив… Пізніше зізнається сестрі: «Тільки з поваги до Пантелеймона Олександровича я терпіла такий глум, сором, приниження, все те, чого я зазнала заради цього чоловіка». 
   Їй не судилося стати матір’ю, зате для численних племінників та племінниць стала найдобрішою хрещеною, вигодувала й заміж віддала доньку своєї служниці Федорку, саме з подачі Олександри Михайлівни вивчився і став усесвітньо відомим художником глухонімий хлопчик Олександр Саєнко. 
У романі Іван Корсак змальовує подружжя Кулішів таким, яким ми навіть не могли собі уявити – у побуті, у хворостях, у бідах і навіть у сварках.
   А ще до смаку його приправляє, немов пересипаючи спеціями, народними переказами, містичними образами й сюжетами. І це аж ніяк не псує загального враження від книги, а радше навпаки – змушує повертатися до деяких сторінок ще і ще.
Прикро, що Куліш, цей істинно великий трудівник з незміримою творчою спадщиною, водночас егоцентрист неабиякий, вважав Олександру не вельми обдарованою, собі приписував у заслугу її причетність до літературного процесу. Однак час і людська мудрість завше розставляють усе на свої місця. «Божественно прекрасна мова, повна чудових епітетів, зворотів, метафор, надзвичайно м’який ліризм і певна доза філософічности…» – писав про твори Ганни Барвінок Микита Шаповал. А Микола Вегжин зауважував: «Вона живе життям народа, думає його думками, іде за ним…»
    Ще одне питання, що його своїм романом порушує Іван Корсак, – це жіноча проза в європейському контексті. Звісно, не можна нікого ображати, але на фоні творів Ганни Барвінок, Марка Вовчка, Наталії Кобринської, Олени Пчілки та інших талановитих українських письменниць чимало робіт західноєвропейського жіноцтва, каже автор, стають блідими, які справді видаються отими самопальними лебедями з примітивних картин самопальних художників. Попутне гендерне питання – ніхто й пальчиком не поворухнув, аби спопуляризувати Барвінок в цьому контексті, водночас ген-ген у Рочестері можуть пам’ятати, а в нас ні… 
   Допитливий читач, певне, одразу ж поставить запитання щодо назви роману: чому ж перстень. Збагнула це, коли вже перегортала останні сторінки твору, де згадано навіть перстень Соломона з його написами. Поділюся із вами розгадкою. Її тяжкий труд, її страждання – ось той дорогоцінний перстень, що його самобутня Ганна Барвінок передала нащадкам. Аби пам’ятали. І чи маємо право забувати?.. Ні! А роман Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок» – то ще одна віха, аби ми, нащадки, пам’ятали й по достоїнству оцінили воістину титанічний труд цієї святої жінки.

Оксана Головій

Оцініть рецензію:
Зараз присутні 0 користувачів та 4 гостя.