Гербарій думок

Гербарій Коханців. Наталка Сняданко
автор:
Наталка Сняданко
0

Мабуть, деяких авторів таки хвалять через так звані «особисті зв’язки». «Привіт, друзяко, а чи не напишеш мені файного відгуку? Ти ж мій друзяка». «Та будь ласка, мені що, важко?» Принаймні, таке враження залишає по прочитанню прози Наталки Сняданко. Читаємо на обкладинці «Гербарію коханців» такі рядки від Тараса Прохаська: «Наталка Сняданко захоплює своєю внутрішньою свободою. Здається, вона настільки відважна, що пише тільки так, як їй хочеться. Вона розповідає своє. І, власне, тому ми сідаємо, замовкаємо і слухаємо». Хочеться поставити після цих дифірамбів, а також після передмови Іздрика три великі жирні знаки питання, і то вони не відобразять усієї глибини мого нерозуміння й розгубленості. Хоча в одному пан Прохасько таки має рацію: «Вона розповідає своє». І «Гербарій коханців», і «Чебрець в молоці» сповнені по вінця, аж ллється через край, дитячих спогадів з часів занепаду СРСР. Тих нудних, тисячі разів уже описаних спогадів про запах підгорілого молока у шкільній їдальні, про сірість навколишніх буднів, про дефіцитні товари та багатих сусідів, і все це приправлене (можливо, що й несвідомо) ноткою ностальгійності за власним дитинством. Таке відчуття, ніби авторка просто розгорнула свої старі щоденники і повизбирувала із них моменти, які особливо розчулили її. І най би собі розгортала, аби вони тільки несли якесь семантичне навантаження, якийсь сенс.
На її виправдання можна виголосити затерту думку, що письменник має писати про те, що знає. Може, й має. Але в чому ж полягає цінність письменника для культури? Саме в тому, що його досвід є, незалежно від віку, більшим за досвід простих обивателів. Митець здатен помітити і відкрити для розуміння інших, хай і небагатьох, щось нове, щось важливе, звернути увагу на помічені ним явища, яких без нього неможливо побачити чи сформувати в ясну думку. Якщо казати «по-модному»: письменник має вийти за межі можливостей окремої людини, досягнути трансцендентності. «Гербарій коханців» і «Чебрець в молоці» і близько не надаються до виконання таких нетривіальних завдань. Обом романам можна сміливо ставити діагноз: переливання з пустого в порожнє. Засилля спогадів без будь-якого сенсу, засилля непотрібних деталей, розписаних на сторінку, а то й дві (павутина в кутку ванної, розглядання листочків у калюжі), навіть цілі розділи, що не мають ніякого смислового навантаження, як, наприклад, розділ «Лесь Петрович» з роману «Гербарій коханців». З усього видно, що авторка намагається бути дотепною, претендує на почуття гумору, але їй не вдається так майстерно грати словами, так іронізувати, як Тані Малярчук чи Юркові Винничуку. Не її це. Як не її й жіноче питання, набагато краще і яскравіше розкрите в роботах Оксани Забужко чи Євгенії Кононенко. Окремі візії з «Гербарію коханців» викликають недвозначні асоціації: тета Амалія ще бозна з яких часів носила чоловічий одяг і заперечувала корсети, ще й заразила львівських модниць таким ноу-хау – уривок, ніби позичений з біографії Коко Шанель, а то й просто з однойменного фільму. Та й ніякого «гербарію коханців» як такого не зустрічаємо. Назва сама по собі, що й казати, інтригуюча: узявши книгу до рук, думаєш, що зараз побачиш галерею людських характерів, неймовірну глибину психологізму, сміливе відображення потаємних людських бажань та мотивів поведінки… Замість цього ми читаємо історію сімейного життя Ореста й Олени, приправлену розділами про тестя й тещу, та про Орестову коханку Ірину, яка колись, про що зазначено побіжно в кінці твору, стане неймовірною femme fatale з безкінечним списком коханців. І є ще щоденник тети Амалії, де вона коротко описує манеру кохатися кожного чоловіка зі свого гарему. Останній епізод виглядає чи то зайвим, чи то, навпаки, недостатньо розвиненим, щоби вловити якусь думку. Третій варіант: авторка просто намагається епатувати публіку, яка полюбляє пікантні подробиці з кожним роком сильніше.
Окрім того, роман пересичений банальними, але надзвичайно багатослівними роздумами Ірини про те, що такого поганого люди вбачають у старшому коханцеві, і чому його відомість «стає ніби компенсацією за вік», про марність намагань людей втримати одне одного, про внутрішню свободу самої Ірини, до якої, звичайно ж, саме через це й тягнуться чоловіки. Міркування не нові, та й важко по стількох століттях розумового штурму всіх письменників усіх націй здобутися на нову свіжу думку, але, зрештою, майстерний автор здатен принаймні оригінально, дотепно чи з добрим стилем зобразити давно знані речі. «Гербарій коханців», як і вся проза Наталки Сняданко, насправді є засушеним гербарієм струхнявілих від часу чужих думок поміж сторінками авторських спогадів.

Оцініть рецензію:
Зараз присутні 0 користувачів та 2 гостя.