Хто вчився в універі, той в цирку не сміється (або «Кто не был студентом, тому не понять…»)

Архаровцi. Калита Василь
автор:
Калита Василь
0

Дійсно, для тих, хто здобував чи здобуває вищу освіту, студентські роки – особливі, і згадуються вони завжди з приємністю. Не тільки тому, що душа твоя у такому віці співає, радіє, не думаючи про завтрашній день, галопує до нових вражень, а ще й через те, що в цю пору активно пізнається і освоюється навколишній світ. Вступивши до «вишу», ти помічаєш, що твоє нове оточення повністю відрізняється від тієї менш-більш однорідної компанії зі школи. Воно тут різношерсте. Поряд із самовпевненими випускниками міських шкіл повинні співіснувати виховані на традиційних стереотипах вихідці з села. Звиклим до наслідування модних тенденцій «тусовщикам» важко буде зрозуміти тих, хто не прислухається до думки більшості. А люди з чіткою та сформованою життєвою позицією в університеті часто опиняються за одною партою з тими, хто не до кінця усвідомив, навіщо сюди поступив.
У такому барвистому соціумі дуже важливо кожному зберегти свою індивідуальність. Не примкнути до товариства і не стати одним із тих, які обрали найпримітивніший шлях пізнання – наслідування інших. Перейнявшись системою цінностей, які вони сповідують, ти, можливо, й опинишся на гребені хвилі моди, компенсуєш якісь свої внутрішні неусвідомлені страхи перед суспільством, навіть поводитимешся розкуто і впевнено, бо знаєш, що одяг, який носиш, їжа, якою харчуєшся, музика і фільми, яким віддаєш перевагу, - вибір мільйонів. Тебе ніхто не висміє, не осудить, не зневажить. «Нормальний чувак», - охарактеризує тебе оточення. Нормальний… Те саме, що сказати: один із… Сотень, тисяч, мільйонів. Направо оглянешся, наліво, - пліч-о-пліч з тобою крокують такі самі «нормальні чуваки», немов брати, схожі між собою, тоді як твоє місце у суспільстві, єдине та неповторне, яке здатне зробити тебе щасливим, пустіє.
Навчаючись в університеті, я часто помічав таку картину, коли людина, орієнтуючись на певні авторитети, втрачала власне «я». Гідні й доволі здібні молоді люди, які, скажімо, проявляли високу ерудованість та начитаність, в один момент прикидалися дурнями і зі світової класики переходили на чоловічі журнали, бо так робив самозваний лідер курсу – особа переважно бездарна, слабка, налякана, яка здобувала своє місце в суспільстві хіба що авторитарною зухвалою розкутою поведінкою, приниженням та висміюванням інших, підкресленням власної значущості і постійним підвищенням голосу. Навколо нього завжди збиралося численне «стадо», яке дуже хотіло бути такими, як він. Жалюгідно і смішно виглядало їхнє прагнення наслідувати такого «лідера», його стиль життя, уподобання, мову, жести, поведінку, коли насправді душа твоя була створена зовсім для іншого. Сміх та іронія – основні реакції, які викликали у мене ті, хто слідував за «стадом».
Бачачи у всьому цьому швидше закономірність, ніж поодинокі випадки, на останньому курсі у мене виникло бажання узагальнити і зафіксувати в художньому творі масове наслідування студентською молоддю модних тенденцій. У мене на той час вже був сформований погляд на це явище, тому не виникало сумнівів, якою буде авторська оцінка, пафос майбутнього твору – жорстка критика, яка межує з образою, скептичний погляд людини, яка дивиться на молодіжну моду, підперши голову великим пальцем, насмішка та осуд. Я знав наперед, що мій твір повинен бути сатирично-гумористичним, але при цьому не втрачати реалістичності зображення подій, щоб читач бачив, - у ньому висміюється не якась вигадана і притягнута за вуха проблема, а справжнє студентське життя з його буденністю, характерними нюансами, типовими представниками. Життя, через яке проходили мільйони.
Крім того не міг я залишити поза увагою й ті приємні миті, які подарував мені університет, і згадку про друзів, які виділялися на фоні масового психозу, і з якими ми весело проводили нудні пари й вечори після них. Завдяки цим спогадам я помимо критики молодіжної моди вирішив внести у твір ядро вільнодумства для того, щоб показати, як весело можна жити, не йдучи сліпо за загальновизнаними авторитетами.
Єдиним, з чим мені було важко визначитися на перших порах, це – жанр майбутнього твору. Почав я із малої форми. У моєму першому оповіданні «Реквієм жертвам науково-технічного прогресу» я в собі Юзика втілив образ молодої людини, яка у всьому наслідує західну моду, - не може уявити свого життя без комп’ютера, харчується фаст-фудом, дозвілля проводить у вигляді бездумного дриґання кінцівками на дискотеках. Поряд з Юзиком завжди опиняється Петро, який, хоч і ерудований, «та соромився демонструвати свої знання, вважаючи це чимось зайвим для сучасної людини». Уже в цьому оповіданні з’являються й архаровці – компанія студентів, яка вважає ганебним для себе слідувати за «стадом», і робить лише те, що їй насправді подобається без огляду на думку суспільства.
Ввівши в невеликий за обсягом текст значну кількість абсолютно різних персонажів і не розкривши повною мірою кожного з них, я вирішив, що необхідне продовження. Уже в наступних оповіданнях «Брати по курці», «Вірний син лемківського народу», «Лемківський аркан з дубинками» основна увага приділяється архаровцям, що живуть всупереч моді й безжально висміюють тих, у кого немає власного погляду на це. Разом із «Реквієм» ці оповідання становлять експозицію майбутнього циклу «Архаровці». У них відсутня чітка сюжетна лінія, проте для книжки вони є надзвичайно важливими, адже містять короткі відомості про характери героїв, детально описують спосіб їхнього життя, велику увагу відводять «приколам», від яких у пізніших оповіданнях відштовхуватиметься основна частина подій.
З наступними оповіданнями «О великий Гуру» і «Під перехресним вогнем» у життя героїв книжки «Архаровці» вноситься конфлікт. Із заочного відділення в групу архаровців переводять нового студента Максима Гуру – людину загалом нешкідливу, проте без життєвої позиції. Його особу відмовляються сприймати, як архаровці, до яких тяжіє душа Макса, так і модники, життя яких у зовнішньому прояві він намагається наслідувати. Перші його зустрічають відверто вороже, ватажок архаровців Вася навіть пускає у хід кулаки, а другим нема жодного діла до того, як Макс зі шкіри пнеться, щоб їм догодити й довести, що він – справді «продвинутий чувак». Гуру конфліктує не просто з оточенням, а в першу чергу із самим собою. Через несформоване ставлення до навколишнього світу та до себе герой часто потрапляє у кумедні ситуації.
У останньому оповіданні циклу Гуру менш-більш вдається впоратися із внутрішніми суперечностями. Він дуже гостро переживає, коли модні тенденції, які так хочеться наслідувати, ідуть всупереч моралі, закладеній у нього ще з дитинства. Побачивши зворотній бік монети, Макс робить свій вибір на користь товариства архаровців.
З останнім оповіданням «В тилу противника» формується ряд спільних рис у всіх попередніх. Це – і вищезгадана конфліктна лінія, і жанрові особливості, й іронічний пафос, і реалізм зображуваного, і однорідність проблематики, і стала система персонажів. До моменту, коли я вирішив об’єднати ці оповідання у збірку, багато з них пройшли свій шлях як окремі твори. Вони публікувалися на сайтах «Гоголівська академія», «Хата-читальня», «Хай Вей», друкувалися у журналах «Склянка Часу», «Літературний Чернігів», «Коліжанка», «Рідний край», здобували призові місця на конкурсах «Прекрасне поруч» та «Просто на Покрову». У 2011 році я укладаю цикл оповідань під назвою «Архаровці», за видання якого береться «Західно-український консалтинг центр»(Видавничий Дім «Панорама»). Так, оповідання, кожне з яких висміювало ту чи іншу проблему слідування молоді за модними течіями, об’єдналися в одну книжку.
Цикл «Архаровці» складається з 34 розділів-оповідань з окремим заголовком кожний. Деякі з них починаються епіграфом у формі короткого вірша, який в загальних рисах окреслює, про що йтиметься далі. Наприклад, епіграф до оповідання «Лемківський аркан з дубинками»:
«У грудях все аж похололо,
Як лапа впала на плече,
Оглянувся, менти навколо,
І п’яний Додік не втече»
ніби підводить читача до того, що далі описуватиметься боротьба міліції з п’яними студентами на вулицях. Розділи-оповідання «Не добіг перед поїздом» та «Перехвилювався» містять ще й підрозділи, які об’єднані між собою однією темою, але події в них зображені у різних, значно віддалених один від одного, часових проміжках.
Дія «Архаровців» відбувається у Львові. Головні герої циклу є студентами університету Франка, але про факультет, на якому вони навчаються, я навмисне замовчую. Єдине, що відомо, то це їхня, теж доволі розмито окреслена, спеціальність – щось середнє між економікою та програмуванням. Ці два напрями я вибрав невипадково, адже вони на сьогоднішній день вважаються найбільш популярними, і поступають на них здебільшого ті люди, які не відчувають особливого покликання, внутрішнього бажання, а керуються лише вимогами ринку праці і можливістю здобути високооплачувану роботу.
Час дії твору – середина «нульових». Це ілюструють декілька незначних епізодів. Так, в оповіданні «Деруни» студенти обговорюють недавній вдалий виступ Національної збірної на Чемпіонаті світу-2006, а події «Дня міста» відбуваються на тлі святкування сімсотп’ятдесятиліття Львова(знову ж таки 2006).
Аналізуючи сюжет циклу «Архаровці», можна виділити кілька особливих його рис. У ньому переважає перипетійна складова. Характери героїв зображені поверхово. Їхня оцінка з мого боку як автора обмежується лише окремими штампами: Вова – «гуморист і сатирик», Вася – «ватажок архаровців», «схиблений на програмуванні» Юзик, інертний до всього, в тому числі й до себе, син працівників культури з села Пацятич Додік, «культурний, спокійний» хлопець Гуру, який може хіба що похвалитися своєю пропискою «у бандитському районі Львова Левандівці». Решта суті героїв розкривається безпосередньо під час опису їхніх пригод. Жарти й розіграші одних над одними, їхнє спілкування за чаркою, спільні інтереси, кумедні випадки, в які потрапляють герої через брак життєвого досвіду, дають зрозуміти «ху іс ху».
Тип сюжету «Архаровців» - хронікальний. Хроніку життя основних героїв важко назвати такою, що слідує строго «від і до», проте певні передумови для того, щоб віднести сюжет твору до цього типу, безперечно є. Просто увага не зосереджується чітко на конкретних роках чи курсах. Найлогічніше буде вважати, що пряма експозиція твору бере початок з середини першого курсу їхнього навчання. У першому оповіданні «Реквієм жертвам науково-технічного прогресу» видно, що архаровці уже остаточно знають, чого чекати від Юзика, тому активно друть животи із нього. Тобто студенти вже встигли добре познайомитися один з одним. Далі, в оповіданні «О великий Гуру» прямо вказується, що Максима «на початку другого курсу перевели із заочного відділення». Через декілька оповідань, в розділі «Крек і антикрек», згадується, що Додік набирає в комп’ютерній аудиторії курсову, яку переважно доручають студентам, починаючи з третього курсу. Рівно посередині книжки займає своє місце оповідання «Екватор», присвячене відомому явищу і відомому часу в житті кожного студента. Зате в ній нічого не згадано про дипломну роботу і випускний, що дає підстави віднести останній її розділ до періоду кінця четвертого-початку п’ятого курсу. Дія немовби зависає в повітрі. Книжка закінчується розв’язанням внутрішнього конфлікту Гуру, але аж ніяк не логічним фіналом студентського життя архаровців. І це дає підстави для продовження розкриття теми в майбутньому.
Також сюжет «Архаровців» має і значні недоліки, які порушують цілісність твору. В основі сюжету лежать два рівнозначні конфлікти. Перший, який уже згадувався раніше, - це конфлікт Гуру з самим собою, який ніяк не може вирішити дилему «бути собою, чи бути, як інші». Другий, більш глобальний, який у зародковому стані має місце ще у першому розділі книги, - це світоглядне протистояння архаровців і тих, що слідують за модою, «антиархаровців». Останні відверто зневажають перших за їхню «відсталість», відсутність амбіцій та прагнення до швидкого кар’єрного росту й збагачення, проте їхня пиха знову й знову наступає на граблі архаровських розіграшів.
Крім того сюжетна лінія твору сильно розгалужена. Окремі оповідання з циклу взагалі відхиляються від основних конфліктних ліній, але при цьому мають свою мету. У таких «відростках» часто повністю відсутня згадка про Гуру з його внутрішніми проблемами, проте основна ідея циклу – висміяти сліпе наслідування молоді масовій свідомості і показати, як цьому протистояти, - присутня завжди. Ці «відростки», хоч і не мають відношення до сюжетної лінії, зате кожен із них ставить собі за мету розкрити певну окремо взяту ваду із життя сучасної молоді. Наприклад, оповідання «Менс-лайн» показує, якими кумедними є ті, хто без внутрішнього бажання і лише з огляду на моду читають чоловічі журнали, а «Екватор» жорстко критикує стан тих студентів, які в одну мить дорвалися до великої кількості випивки.
Деякі з «відростків» узагалі можуть виступати окремими творами з власними конфліктною і сюжетною лініями, фабулою і навіть системою персонажів. Такий випадок можна простежити, коли в оповіданнях «Ленін і буржуазія» та «Лох-13» розкривається розвиток і занепад стосунків Васі й Олени, які розбилися знову ж таки об бажання дівчини слідувати популярному образу ділової жінки. «Кохання в мене поки що залишається в романтичних фільмах про XIX століття, французькому шансоні та казках… Спочатку бізнес треба розкрутити, а сім’я – другорядне», «Тепер такий час пішов, що дітей можна і в пробірках вирощувати. Навіщо чоловіка?» - абсурдно і вбивчо звучать у вухах хлопця непритаманні коханій, а лише висловлені як данина моді, роздуми. Стійка світоглядна система Васі виявляється сильнішою за почуття, і вже скоро він «приколюється» зі своєї колишньої дівчини, як з Юзика чи з Петра.
Серед системи образів твору найповніше представлені образи дійових осіб. Їх умовно можна поділити на два типи. Перший – це ті, які символізують велику масу серед студентів з однаковими рисами. Ці образи належать до автологічних, бо фіксують типові, характерні аспекти зображуваного і узагальнюють їх. Наприклад, в характері Юзика акцентується увага на його любові до комфорту, матеріальної сторони життя, прагненні зробити швидку кар’єру, комп’ютерній залежності, небажанні духовно, інтелектуально та фізично розвиватись. Таких «юзиків» можна знайти у всіх «вишах» і на всіх факультетах. Іншими представниками цього типу є: хуліган Вася з усіма необхідними для цього образу рисами, його права рука у всіх витівках Вова, замкнутий у своєму звичному побуті Гуру, прихильник радикальних політичних поглядів Антін Дивізія, професор Байкарчук, якого хлібом не годуй, а дай відправити половину групи на перездачу.
Найяскравішим представником другого типу персонажів книги, до якого належать люди з «ізюминкою», є безперечно Додік. У його характері, звісно, також простежуються певні типові для багатьох риси, зокрема пасивне ставлення до дійсності, проте більшість із них сучасній молоді нехарактерна. Попри те, що він на усе довкола відповідає однотипно – звуком «ги», Додік зберігає стійкість перед модними віяннями. Він, на відміну від Петра, не боїться власної ерудиції. Хоч з нього усі сміються, та він ще і ще хвалиться своїм багатонаціональним родоводом. Навіть ззовні Додік виділяється серед решти. «Як зимою, так і літом ходив в одних і тих же старих напівпорваних кедах, потертих штанах, джинсовій фуфайці і дуже підозрілій байковій сорочці, яку теж ніколи не міняв, що було зразу помітно. Друзі підозрювали, що сорочка ця зовсім була не його, а знята з якогось покійного вуйка Миколи в рідних Додікових Пацятичах. Стриг себе він сам, тому на голові було, як в дурного на хаті». Напевне, зовнішність жодного з героїв твору не заслужила такої уваги.
Узагалі, зовнішність героїв «Архаровців» описується рідко й мало. Якщо про Юзика, Додіка, Гуру, Олену певні відомості є, то, як виглядає Вася, Вова чи Петро, читачу доведеться дофантазовувати самостійно. Не приділяється значної уваги й образам природного та речового оточення. Опис інтер’єру здебільшого зустрічається тоді, коли йдеться про улюблені забігайлівки наших героїв. Речовими атрибутами, такими як джинсова фуфайка, байкова сорочка, чорний пакет BOSS, наповнений усіляким мотлохом, спортивна газета, листки і ручки для складання турнірних таблиць та віршів, з ніг до голови обвішаний хіба Додік, що іще сильніше підкреслює його дивакуватість.
Зате архаровці дуже люблять спілкуватися між собою. Хоч у перших оповіданнях циклу факт їхнього активного спілкування подається лише описово у формі розповіді від третьої особи: «Знову про лемків поговорили, посміялися з чергового вислову, що Додік ляпнув, не подумавши, почули "ги" у відповідь, і знову друзі», зате, починаючи з другої половини книжки, читач має змогу безпосередньо познайомитися з мовою головних героїв. Тут все частіше з’являються їхні діалоги й полілоги, а деякі розділи взагалі є суцільним полілогом(наприклад, «Ми в шинку час проводимо інтелектуально», коли архаровці на протязі всього оповідання обговорюють ляпи в сучасних піснях) з незначними описами й коментарями.
Мова головних героїв і моя мова як автора в основному не відрізняються, що також можна зарахувати до недоліків твору. Вона є такою, яку чуємо від пересічного студента. На момент написання «Архаровців» у моїй голові ще не встигла затихнути музика випускного, тому на сторінках свої збірки я разом з героями «гоню», «прикалуюсь», «бухаю», «відриваюся». Часто в творі зустрічаються русизми. Якщо в прямій мові архаровців вони не є дивиною, адже хлопці на противагу масовій моді на все американське марять радянською епохою, то в моїй авторській мові виступають як великий мінус і потребують допрацювання.
Повертаючись до висловлювань архаровців, то у них крім русизмів і молодіжного сленгу часто можна віднайти і галицькі діалектизми. Це зумовлено тим, що, наприклад, Вова і Додік є вихідцями з села, а Вася «часто їздив у село, де підучував говірку». Місцева говірка для архаровців є не тільки яскравим способом вираження емоцій, а виступає ще й у ролі своєрідного арго, яке не розуміють «продвинуті антиархаровці». Вони з легкістю вчать англійську мову, але збагнути, про що говорять Вася і Вова, згадуючи «ладну халупу з ладнов лісков» чи «файне дівчє Марисю з фест табаков під майтками», нездатні. Не обійшлося на сторінках мого твору і без нецензурної лексики. Куди ж сучасному студенту без неї? Але тим не менше вживається вона в окремих, найбільш емоційно піднесених епізодах, і в тексті зображається лише великою першою буквою слова(Х, П, Б, Й… вашу мать). За допомогою матюків зображається і мова вантажників на складі, на який у розділі «Кар’єрною драбиною» потрапляє Макс Гуру, щоб максимально реалістично показати обмежений світогляд більшості представників їхнього класу. Матюки – ось їхня нормативна лексика, основний засіб комунікації та вираження почуттів.
Щоб досягти знову ж цієї реалістичності, але вже у зображенні мови тих, хто слідує за більшістю, часто доводиться вдаватися мені й до американізмів. У творі вони вживаються у прямій мові Юзика, Петра чи Антіна Дивізії як основна лексика їхнього спілкування або в авторській мові, але вже суто в насмішливому контексті. В таких випадках вони беруться в лапки, дещо перекручуються й відміняються як автохтонні українські слова. «Під звичні ритми "бейбів" він вистрибував на одну рейку, робив розворот, перебігав на протилежну і, махаючи руками в такт своєму співу, повторював усе те саме». «Із серйозним виразом обличчя Юзик повідомив Петра, що у них на "паті" має бути дрескод. Архаровці ж вирішили, що, видно, страви там передбачаються неякісні, раз Юзик “дрескоту” сподівається».
Окремою мовною одиницею в творі виступає багатофункціональна відповідь Додіка – звук «ги». Його студент використовує і коли нічого сказати, і коли клянчить у друзів гроші або просить нагодувати його на халяву, і коли висловлює свою втому чи роздратованість. Більш конкретне призначення у його мові мають такі фірмові фрази, як «зараз встану», «бебку», «п-п-придурку». Їх Додік використовує, коли Васині приколи особливо залиють йому сала за шкіру.
Своєрідною мовою, яка являє собою перекручену африканським язиком російську, користуються архаровці, коли згадують у своїх жартах Додікового сусіда чорношкірого футболіста Самсона Матумбу, який нібито називає Додіка «мой бєлій шалюнчик», обіцяє його «очєнь сільно покараль» і завжди з ним «дєлять сєксь».
Говорячи про особливості мови кожного з персонажів, варто згадати й викладача Гітарського, який зустрічається в творі рідко, але завдяки своїм вимові та інтонації займає окреме місце серед студентських жартів. «Усі ненаголошені “о” у нього ставали “а”, й викладач при цьому аж сяяв і заходився від радості. Ледь не після кожного слова вживав своє фірменне “начиць”(“значить”, мабуть). Студенти навіть намагалися усі “начиці” полічити, але й півпари не проходило, як дотепники збивалися».
Якщо у циклі оповідань «Архаровці» лексично-синонімічні засоби увиразнення мови представлені барвистою палітрою, є багато героїв з характерною мовою як для них самих, так і для цілих прошарків населення із нашої реальності, то засобам контекстуально-синонімічного та синтаксичного увиразнення не відведено належної уваги. У творі є багато таких місць, перед якими для читача варто поставити відмітку «nota bene!», а вони всього лиш виступають як звичайний елемент авторської розповіді. З цією метою варто було б внести до тексту трохи більше епітетів, порівнянь, метафор, інверсій, анафор. Вони, якщо й зустрічаються у збірці, то лише з метою підсилення комічного ефекту, й ніколи для того, щоб затримати увагу читача на якомусь важливому місці. У невеликих кількостях у творі зустрічаються гіперболи(«Юзик… одягнув… футболку, вдвічі більшу за його худе, виснажене комп‘ютером тіло»), метафори й порівняння(«Вогнем вибуху блиснули і зникли за горизонтом, немов збиті зеніткою, МІГи Додікових думок», «Пишна шевелюра(Петра) на голові була вся піднята і зібрана на маківці, нагадуючи гніздо екзотичних птиць не тільки по формі, але й по вмісту»). Епітети переважно стандартизовані: якщо голова Додіка, то «власноруч пострижена», якщо Петро, то «культурний», якщо Гуру, то «серйозний» або із маскою серйозності на лиці.
Але, не зважаючи на всі недоліки циклу оповідань «Архаровці» як художнього твору, основне, що я ставив собі за мету – реалістичне й сатиричне зображення дійсності нашого студентства, мені, я вважаю, вдалося. Можливо, в деяких місцях реалізм мого твору й програє від гіперболізованої всепрощаючої дружби архаровців та виняткової тупості «антиархаровців», зате ці елементи в оповіданнях необхідні для того, щоб підкреслити величну роль добра та комічну нікчемність зла.
Хоч книжка й не здобула великої популярності на ринку, проте для мене як автора відіграла важливе значення. Вона стала немовби каркасом, основою для моєї майбутньої творчості. Відштовхуючись від її тематики, проблематики, ідеї, персонажів, я працюю над новим романом. Головних героїв «Архаровців» з їхніми характерами та фірмовими жартами зберігаю, лише продовжую перебіг їхнього життя і розширюю коло проблем у них на шляху. У цьому романі я доводжу-таки їхнє студентське життя до логічної крапки – захисту дипломної роботи й випускного вечора, а також намагаюся охопити початки їхнього самостійного «післяуніверситетського» буття.
При написанні роману стараюся враховувати ту велику кількість недоліків, яка була присутня в «Архаровцях». Свій індивідуальний стиль, закладений у перших оповіданнях цього циклу, намагаюся вдосконалювати й увиразнювати. А образи Васі, Вови, Додіка, Гуру, Петра, Юзика, Олени – розкрити більш детально і повно, як у різноманітних життєвих перипетіях, так і в авторських оцінках.

Оцініть рецензію:
Зараз присутні 0 користувачів та 4 гостя.