Дев'яності навиворіт

Дев'яності навиворіт. Євген Баран
автор:
Євген Баран
0

Євген Баран. Дев'яності навиворіт : есе / Є. М. Баран. — Івано-Франківськ : Супрун В. П., 2011. - 172 с.

До 50-річного ювілею критика декілька теплих слів

Євгенові Барану — 50! Митець, літературознавець, есеїст. Це ім'я для мене вже в пантеоні класиків української літературної критики. Цю постать сміливо можна поставити в один ряд із С. Єфремовим, М. Євшаном, М. Драгомановим, О. Білецьким. За плечима у цього добродія вже більше десятка книжок, літературні премії, велика кількість публікацій, визнання в літературних колах та поза ними. Працює Євген Баран на педагогічно-викладацькій ниві та очолює Івано-Франківську СПУ. І найприкметніше те, що вже більше 20 років трудиться в такій нелегкій царині під назвою літературна критика. А орати це літературне поле важко, від цього болять мозкові м'язи, випинаються жили на руках, часто нема сил дивитися на цей ґрунт, який поріс (і заростає) бур'янами. Одне викорчовуєш — з'являється інше... Але все ж сієш хороші “зерна”, надієшся на Божу милість, на хороші сходи... А потім важко пожинаєш урожай і печеш, і споживаєш свій чорний, нікому непотрібний хліб...Суспільна апатія, хронічна ображеність та нарікання письменників на такого роду митців, неможливість об'єктивно писати про друзів, низька або й зовсім неоплачуваність такої праці, нерозуміння іншими людьми складності, а найголовніше, "мук" літературного критика в процесі написання критичних текстів і їх подальшого просування в Інтернеті чи "паперових" виданнях, — це неповний перелік проблем фаху критика. І то не якийсь там відчужений досвід, а ті перешкоди з якими я стикаюсь кожного дня. Але не хочеться у цій статті говорити про погане, про наболіле в душі. Мені подобається Євген Баран і як людина, і як творча особистість. Великий ентузіаст, щирий, відкритий, справжній знавець своєї справи. У нього можна повчитися вмінню писати й аналізувати тексти. Він є хорошим порадником, непересічною, цікавою та мудрою людиною. Надіюсь і вірю, що ця прекрасна особистість наповнюватиме нашу літературу своїми різножанровими матеріалами й загалом своєю творчістю. Тому бажаю ювіляру ще довгих плідних творчих років і міцного здоров'я.
В останній за ліком книжці "Дев'яності навиворіт: есе", Євген Баран постає спостерігачем та активним творцем літ. процесу 90-х. Його слова на початку цієї книжки можна сприймати, як щиру й добру пораду або навіть напучування юним митцям: "Щоби утриматися в літературному процесі, потрібно не тільки мати талант, але й здорові нерви, везіння, а інколи й не боятися переступати через літературні постаті. А ще потрібно постійно триматися в руслі літературної кон'юктури, навіть якщо вона, — кон'юктура, — суперечить твоєму єству, твоїм світоглядним і естетичним установкам. Така вона — жорстока правда заангажування в сучасний літературний процес" (с.4). Справедливо сказано, адже в середовищі творчих осіб, особливо в письменницькому, де у критика мало друзів, де майже кожен другий-третій уважає себе мало не генієм і вже давно достойним усіх престижних літературних премій — людині, яка намагається розібратися у "геніальних" та "шедевральних" творіннях мистців — незатишно, дискомфортно, а іноді дуже важко. І тому не тільки талант чи везіння за Євгеном Бараном, а більше праця та нерви, й від себе вже додам: помірне нахабство і "нескромність", виважений прагматизм, уміння домовлятися й "пробиватися", "тонка" дипломатія — це ті риси, які необхідно мати молодій людині, аби бути частиною цього буремного творчого процесу. Наш митець зумів не тільки залишитися у ньому, а і за словами мною шанованого критика Олега Солов'я бути: "правдивим кормчієм літературного процесу" (стаття “Талант, багато праці й зовсім трохи божевілля” на Буквоїді). Таке визнання з боку колеги по цеху вкотре підтверджує значимість постаті нашого есеїста в сучасній українській літературі. Та все ж зрозуміти вищенаведену цитату можна тоді, коли на власній шкурі пережив це все. Мені подобається, що у рецензованому виданні багато досвіду. Так, саме досвіду. Пекучого, стражденного, гіркого, сумного, наболілого. Добре, що критик щирий з собою, а ще краще — цариною у якій працює. Чесність з собою, чистота сумління, справжність, відповідальність за свої слова — це риси, які сповідує пан Євген. На підтвердження цього, дозволю собі розлогу цитату: "... Тоді не задумувався над тим, що критика — це самотність. Наївно вірив, що комусь із авторів потрібна моя критична порада чи застереження...вірив, що можу спілкуватися й навіть дружити з усіма, навіть із тими, про кого висловлювався критично. Бо розумів критику на приятелів і добрих знайомих, як вияв довіри до них, зовсім забуваючи банальну істину, яку пізніше нагадав своїм афоризмом Володимир Брюгген у одній із книг "Блокнотів": "Критиків не любить ніхто, і в цьому є щось заспокійливе"... Про нелюбов зрозумів майже відразу. Заспокоєння прийшло з досвідом, коли усвідомив, що чистота жанру вимагає чистоти сумління. Якщо цього немає — не критикуй." (с.69-70). Я б і не наводив цей фрагмент, але він дуже точно відображає певні засадничі чи то пак метафізичні підстави критики, дуже тонко проводить чітку лінію між межовими станами та внутрішніми кордонами в самій особистості. Це вже не просто індивідуальний досвід Євгена Барана, а певна вистраждана мудрість життя, максима, яка потребує глибоко осмислення й ще більшого екзистенційного переживання. Поряд із глибокими філософськими моментами, у пропонованому виданні можна натрапити і на суто побутові речі, які свідчать про ІСТИННЕ значення слова "митець": "Умови проживання були фантастичні. Ми мали кімнатку на 8-му поверсі, вода ж — тільки на першому, ліфт не працював. Дружину Марійку взяв до себе на роботу мій родак...І хоча дружина за фахом — вихователь дитячого садочка, декілька років справно робила кавомолки. Цей досвід їй пригодився, бо й сьогодні до ремонту хатніх електроприладів береться вона. Тоді як я тільки мовчки спостерігаю, як дружина спокійно крутить якісь гвинтики, а потім та праска чи фен знову починають працювати..." (с. 38). Та якщо без жартів, то усі ці фрагменти лишень засвідчують багатогранність цієї, зроблю маленький повтор, непересічної й талановитої особистості.
Також у пропонованих есе фіксуються зустрічі з людьми в 90-х та намагання розповісти про їхні долі, окреслити характери, дати оцінку літературним явищам. Зокрема, митець згадує своїх вчителів у "науці" Івана Денисюка, Ростислава Міщука, Леоніда Новиченка тощо. І цей ряд імен можна продовжувати і далі, але ці люди більше відомі в академічних колах, а не читацькій аудиторії. Увагу привертають перетини нашого славного критика з мистецьким середовищем. Це "Нова дегенерація" в особі І. Ципердюка, І. Андрусяка, С. Процюка; Бубабісти — Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець; також C. Жадан, Р. Скиба, І. Павлюк, І. Лучук, В. Слапчук, С. Пушик; і вже менш відомі імена: О. Гордон, Ю. Бедрик, Я. Павлюк тощо. Комусь Євген Баран у книжці дає розлогі характеристики, наприклад, тому ж самому Степану Процюку, а комусь скромну цитату. "Степан ніколи не був інтуїтивним і безпосереднім, він — логік. Часто істеричний, але логік. Однак сила волі у нього, поряд з працелюбністю, неймовірні, свідченням цьому кількість написаних книг за останні роки і той факт, що більше чотирьох років Степан не вживає пива... Він одержимий літературою, ба навіть вірою у власну щасливу літературну зірку. Ця віра не тільки втримала його в літературному процесі, але допомогла зайняти нішу в цьому непростому письменницькому середовищі, де боротьба йде на виживання. Неймовірна працелюбність, здатність до аналітичного мислення, хворобливе відчуття літературної конкуренції (мені здається, що довгі роки Процюк, нікому в цьому не зізнаючись, вів внутрішнє змагання із Юрієм Андруховичем) — зробило з нього досвідченого і талановитого гравця літературного процесу..." (с. 80); Про О. Гордона: "Сашко має мамин характер, такий же розкиданий, але неймовірно цілеспрямований у своїй відданості літературі. Він писав вірші російською мовою. Тільки у моєму архіві цих віршів добра сотня, з них декілька справді цікаві. Паралельно писав вірші українською, які вперше надрукував у газеті "Радянська Україна у 1989-му ..." (c. 41) тощо. Всі ці постаті залишили свій відбиток у авторській пам'яті. Якщо одних наш митець не сприймав (Бубабісти і різка репліка "Вінок на пам'ять Бу-Ба-Бу"), то з деякими заприязнився і товаришував (-є) ("Новодегенератівці", В. Слапчук тощо). Це прикметно, що в літературному процесі є друзі, приятелі, вороги, знайомства. Друзів, звичайно, мало — більше недругів. А все інше — потрібні знайомства. Але ці всі чинники, якби це дивно не звучало, допомагають зростати особистості у творчому руслі. Іноді потрібно обпектися, посваритися з літератором (-ми), просто чесно комусь у вічі сказати про його "шедевральні" твори і їхню цінність. Звичайно, це неприємні речі, але хтось їх же мусить робити. І доля відповідальності лежить на плечах критика, саме йому доводиться своїми статтями проводити (вибачте, за таку медичну термінологію) сеанси терапії або бути хірургом, чи вже й зовсім паталогоанатомом. На жаль, мало хто дослухається до критики і дарма, адже це лише іще раз засвідчує письменницьку глухість та егоцентризм, навігластво і самодурство. Та попри всі ці негативні чинники, критики критикуватимуть письменників та їхні “шедевральні” твори. І взірцем для критичної діяльності теперішньому і майбутньому поколінню митців, може послужити багатогранна діяльність нашого ювіляра.

Оцініть рецензію:
Зараз присутні 0 користувачів та 5 гостей.