Про одного з найрозбещеніших українських літераторів

Про Винниченка – політика, літератора, художника – сказано багато, написано не одне дослідження, захищені дисертації. А от про Винниченка-розбещенця ніхто досі так голосно не говорив. Надія Миронець вирішила виправити такий стан речей, розворушивши інтимний епістолярій письменника. Копатися в чужій брудній білизні – річ неприємна й неетична, але Володимира Кириловича вже давно нема, а бурхливе життя митця спокушає дослідників роздягнути його догола. Як на мене, ця книжка не належить до науки в повній мірі. Сторінки «полуничного» життєпису подекуди схожі на вигадку, белетристику. Хоча науковець запевняє нас, усе по-чесному, базується на документах із архівів. Проти фактів не попреш, їхня упертість доводить, що Винниченкове інтимне біо не потребує вигадок чи домальовок, воно колоритне і яскраве для нашого часу, а для минулого століття й поготів.

Гортаючи цю книжку, відчував себе вуаєристом, котрий підглядає у замкову щілину за постільним життям класика укрліту. Скільки ж жінок було в цього сексуального гіганта? Не гарем, але списочок пристойний: Катерина Голіцинська, Маруся Ярмут, Софія Задвина, Люся Гольдмерштейн, Розалія Ліфшиць. Додати ще тих, з якими він бачився в борделях, де, до речі, й підхопив сифіліс. Дами не просто мліли від вусатого «мачо», деякі від пристрасної любові до політичного діяча хотіли покінчити із життям. Юна революціонерка Катерина Голіцинська настільки захопилася красенем альфа-самцем, що хотіла застрелитися від невзаємного кохання. А паралельно у Винниченка розвинувся бурхливий роман із сестрою Голіцинської Марусею Ярмут.

Найпоказовішим у книжці є затяжна й трагічна любов із росіянкою Люсею Гольдмерштейн, яка тривала із 1908 по 1911 рр., тобто до моменту одруження із єврейкою Розалією Ліфшиць. Їхня переписка нараховує близько 660 аркушів кількох архівних справ. Власне, драматизм цієї «лавсторі» полягає у тому, що Людмила Максимівна втріскалася у класика по самі вуха, а він був не готовий до цих стосунків. Вона пристрасно любила того, хто причетний до смерті їхнього сина, хто виніс на публіку цю трагедію у п’єсі «Memento», про яку меценат Євген Чикаленко сказав: «…Ви, наш найбільший талант, пишете якусь нудоту, нікому не потрібну публіцистику, та ще таку стару, яку ще Спарта практікувала». Здавалося б, така любов із надривом, самоспаленням повинна закінчитися хоча би суїцидом, про що Люся неодноразово писала, тримаючи на руках невизнаного Винниченком сина Володіка і доньку Олю (батько якої жив у Росії, а його сім’я за кордоном.

Михайло Гольдмерштейн не надто цікавився справами родини, котра потерпала від суцільного безгрошів’я). Але справа обернулася інакше. Із об’ємного листування видно, їхні стосунки переживали різні етапи: спочатку палка любов, майже повне Люсіне розчинення у Винниченкові, а після загибелі дитини – образи, ворогування, бажання помсти, до речі, цей душевний рубець не загоювався у Люсі довгий час (Гольдмерштейн не розлюбила В.Винниченка навіть і після другої вагітності, де стався викидень). Вже потім, після пережиття емоційного накалу в їхній переписці відчувається дружня тональність, матеріальна підтримка з боку Винниченка. Про інші захоплення Володимира Кириловича у виданні сказано достатньо фрагментарно.

Чому Володимир Винниченко був таким привабливим для жінок? На таке питання відповісти складно. У книжці відповіді нема. Талант, розум, шарм, притягально-магнетична сила, про яку мовить авторка книжки, були у цього знаменитого українця. Мабуть, у тому часі це були достатні умови, за яких жінки сподобляли чоловіка, та для нашого часу, думаю, такого замало. Інтимна біографія Винниченка нагадує мені Мопассанівську. Схожі хвороби, подібна жінолюбивість, походеньки по «злачних» місцях. Правда, класик французької літератури сидів у психушці, пробував покінчити життя самогубством, помер у клініці від загального паралічу на фоні божевілля. Історія з нашим класиком все ж куди бадьоріша. Винниченкові любовні походеньки закінчилися одруженням. Та не все так гладко. Класик української літератури поплатився за гріхи молодості, подружжя Винниченків не мало дітей. Немаловажним тут є і смерть Володіка, до якої причетний письменник. «Чи не думав коли-небудь Винниченко, що це – кара йому за Володіка? Хтозна», – риторично резюмує останнім реченням Надія Миронець.

Володимир Винниченко – один із найрозбещеніших літераторів в історії української літератури. Це додає великий бонус митцю. Його амурна історія цікава любителям літератури не менше, а може навіть і більше, ніж історія літературна або політична.
ДРУГ ЧИТАЧА (http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/34203/)

Оцініть рецензію:
Зараз присутні 0 користувачів та 1 гість.