Слово до юного читача

Юний друже! Еліна Заржицька написала для тебе незвичайну повість.

Ти запитаєш мене, а чим вона незвичайна?

А я відповім:

– Тим, що повість називається “Три сходинки голодомору”.

Ти, юний читачу, мені заперечиш:

– Та ж про голодомор в Україні із далеких тридцятих років минулого століття написано дуже багато за роки нашої Незалежності!

І я погоджуся з тобою: написано справді багато і документальних, і художніх творів (а ще, либонь, буде більше написано і в майбутньому), бо трагедія українського народу 1932-1933 років відлунюватиме болем у серцях українців ще не через одне покоління.

Так чим же все-таки незвичайна повість Еліни Заржицької? А тим, що Еліна Іванівна, може, першою в українському художньому слові (себто в художньому письмі) ризикнула подивитися на всі жахіття голодомору очима підлітків, голодних школяриків Марічки й Петруся. Це через призму поглядів майстерно змальовано їх сприйняття благородних і ганебних вчинків дорослих односельців розгортається гострий сюжет повісті Еліни Заржицької.

Це вони, головні герої повісті Марічка й Петрусь, виносять остаточний вирок сталінській системі, котра винищувала свідомо українське село, засуджують безчинства й наругу людей у шкірянках і з наганом у руці, що уособлювали тоді радянську владу. Тоді шкірянка й наган вирішували все: винюхування прихованого зерна в селян, чи шматок сала, підпільні фальшиві доноси на сусідів, виселення з рідних осель і довжезні “товарняки” до Сибіру з українськими “куркулями”, тобто справжніми хліборобами, хазяями землі.

Винищувала цих хазяїв голодомором комуністична система. Мільйони українських селян полягли голодною смертю щоб СРСР зміг з планом Й.Сталіна “розгромити націоналізм” (виступ Касіора на ХVІІ з’їзді ВКП(б) у 1934 році).

І Еліна Заржицька зуміла художньо-переконливо донести до тебе, юний читачу, весь біль тої національної трагедії, коли доходило до поїдання собак, до людоїдства, до неймовірного варварства…

А ще я так скажу: мене на щастя не було на світі, коли затівався з Кремля голодомор в Україні. Бо народився я в 1937 році.

Але біда не обминула ні нашої родини, ні жодної селянської оселі. Скрізь умирали люди.

У моїй родині померли від голоду четверо: двоє дідів (по материній і по батьковій лініях) і дві тітки Ганна й Олена – материні старші сестри.

Але позаяк голодомор заперечував сам факт геноциду, то моя мати прикладала пальця до вуст і хрестила мене малого: тільки ж ти нікому не кажи, що мою сестру, твою тітку Олену, зашмагали батогами в полі.

Тітка Олена сяк-так перезимувала до весни, коли вже заколосилося жито. І пішла тітка Олена в поле ”по колоски”. А тут об’їждчик на коні з батурою. І давай періщити сирицею по тітці Олені удовж і впоперек. Зашмагав до півсмерті. Притягли тітку Олену в Буняківку – там вона і померла…

А тому об’їждчикові, мабуть, вручили ще й премію за захист державного майна…

Отож юний читачу, я спонукаю і закликаю тебе до непростого читання повісті Еліни Заржицької ”Три сходинки голодомору”. Я хочу, щоб ти читав її із серйозним настроєм.

Бо повість Еліни Заржицької – це письмо для роздумів, для вивчення історії України, для аналітики, для твого дорослішання.

Читай і дорослішай на здоров’я!

Олекса Вусик,

член Національної спілки письменників України