Книга Лілії Черен «Обійми сукуба» (К.: Дуліби, 2012) за своїми естетичними вимірами, емоційним ладом і загальною енергетикою тексту цілком улягає в параметри сучасного зворохобленого та духовно розшарпаного світу, що балансує на якійсь не вельми добрій і безпечній межі. Власне проза авторки ( а це здебільшого дуже короткі, короткі й трохи довші оповіді) має на собі не лише відбиток названої дисгармонії, вона ще вельми гармонує з дисгармонією індивідуального світу людини – практично всіх її персонажів. З’являється підозра, що й самої авторки включно. Адже, казав класик, «Мадам Боварі – це я». Однак тим не менш, цей стан дисгармонії не залишається замкнутою екзистенційною пасткою. Бо практично кожне оповідання авторки має потенцію відкритої перспективи – виходу на світло, порозуміння, радість, любов, вірність та інші вічні цінності, яких людство, на щастя, так і не спромоглося девальвувати. Саме цього прагнуть всі без винятку герої Лілії Черен і ладні за них платити найдорожчу ціну – життя. Можливо, найбільш виразне в цьому сенсі оповідання «Вічне сяйво», коли старий чоловік вирішує не розлучатися зі своєю дружиною і в смерті.
Маю сказати, що гостра (саме гостра!) потреба порозуміння – батьків і дітей («Убив»), потенційних і реальних закоханих («Холодна весна», «Обійми сукуба»), прагнення чистоти («Новий день», «Тірамісу, метелик і вино» – оповідання, попри хисткість заключних розумувань, чи не найкраще в книжці) та того, що можна набути лише через містичний досвід («По той бік снігу») звучать не просто виразно, а ще й дуже болісно. Певно, саме тому книга спочатку читається з осторогою як чуже, несвітле й травмуюче письмо. Однак уже десь із «Холодної весни», так би мовити, западаєш на текст, занурюєшся у нього, потрапляєш у його обійми й не можеш відкласти, допоки не дочитаєш.
Окремо слід сказати про інтелектуальний і містичний вимір книги (чого варта сама її назва!). І перший, і другий, безперечно, є прикметною ознакою ідіостилю Лілії Черен. Посиланнями, згадками, цитуваннями Дмитра Загула, Ніцше, Кастанеди, східних містиків цілком природно й досить невимушено «дихають» тексти авторки. Що ж до містичності, то вона, на мій погляд, має не лише сюжетотворчі функції (у Лілії Черен досить значні, якщо не визначальні), а й знову таки посуває інтелектуальні горизонти тексту.
Безперечно, так само на інтелектуалізм оповіді працює й, як казав М.Зеров, «молода мудрість» авторки. На доказ останньої наведемо кілька її сентенцій:
«Я раджу тобі, – сказав одного разу Алекс, – їздити по світу з валізою теплих думок» або «Кожна нова людина в нашому житті – це майже всесвіт нових можливостей. Як же відкрити себе?», а ще «Нам по справжньому належить тільки те, за що ми не тримаємося» (всі цитати з оповідання «Холодна весна»).
Насправді проза Лілії Черен нагадує багатошарове утворення, коли за загалом нескладними, сказати б, легкими сюжетами прочитуються глибинніші пласти протосюжетів – містичного (реального чи уявлюваного) досвіду, психічних і емоційних травм, духовних прозрінь, врешті, системного пошуку, який, зрозуміло, не може бути завершеним апріорі.
То ж належить привітати молоду авторку з цікавою й непростою книгою та побажати гармонії й світла в житті й у творчості.
Автор: Павлина Дунай.
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/12/27/143800.html