З непокритою головою та відкритим серцем

Жіноча проза - це виклик. Народжувалась вона не лише супроти глобальних катастроф світового масштабу. Часто соціально-побутові драми в рази влучніше трапляли в ціль. Адже що було знаряддям жінки ще біля ста років тому (з точки зору віку цивілізованого світу вельми небагато, еге ж)? Насправді, варіантів було не так багато і їх диктувала лише соціальна ланка пані. Глечик, серп. Або ж віяло, лорнетка. Та те, що в комплекті до них. Перо, олівець - для листувань та щоденників для ведення домашнього господарства. Але аж ніяк не для забруднення паперу пустими словами. 

Збірка "З непокритою головою" - це доказ того, що коли людина має що сказати цьому світові, її нічого не може зупинити. Варто відмітити велику роботу Віри Агеєвої, котра не лише обрала "перлини з перлин" з жанру розповідей українських авторок, але й розташувала їх таким чином, що аналіз становлення та закріплення жіночої прози можна було провести самотужки, знайомлячись із маленькими та великими епізодами минулості та сьогодення. 

Не важливо , в які епохи авторки мали прокляття та благословення творити. 
Не важливий стиль. 
Не важлива тема. 
Є славнозвісні корифеї, як Ольга Кобилянська та Леся Українка, знайомі кожному ще зі шкільної парти. Зустрічаються і цілком невідомі для пересічного читача постаті.
Але, все ж, вони - живі, яскраві та непересічні. 
Є дещо, що їх зріднює попри все. 
Ні, не "фемінізм" чи "емансипація". Ці чужі слова встигли стати для наших вух сміхотворними (браво, сексисти). Але не в тому річ. Просто немає бажання та справедливості вживати сухі терміни в контексті об'єднання наших прозових майстринь. 

Ніжна пронизливість Дніпрової Чайки. Біль заради життя Євгенії Кононенко. Гірка правда тої самої "Її" Галини Пагутяк з пісні Чубая, котру співає вся країна. 
Не у всіх є Боротьба. Але є дещо первозданніше, що призводить до усього, в тому числі й Боротьби.
Є Сила. 
Сила бути такою, яка ти є. 
Сила не боятись піти всупереч планам суспільства на тебе. 
Сила плекати свою особистість.
Сила виказати привселюдно свою сміливість.

Адже сміливість - це не епатувати публіку. Це не непристойні слова в тексті та сумнівні з точки зору моралі сюжети. 
Це вказати на недоліки суспільства тендітною рукою, яку так легко не помічати. 
Це попри всі щасливі сутності (дружини, матері, старої діви, неважливо), завжди та перш за все залишатись людиною, котра може обирати, що їй робити із власним життям. 
Це жага говорити так, щоб тебе не слухали , а чули.
Це бути "як стебло та бути, як сталь, в світі, де ми так мало можемо". 

А що до мене, то я - жінка, читаю Паланіка, закінчила медичний та розгулюю в джинсах. 
Так що таки наша взяла.

Оцініть рецензію:
Зараз присутні 0 користувачів та 5 гостей.