Інколи навіть здається, що у віршах Андрія Любки забагато сигаретного диму і алкоголю, насправді ж там ще більше пошуків власного «я», щирості почуттів, страждань, гарячих обіймів і солоних сліз, відвертих слів і пристрасного сексу. Він наче ловить тонкими пальцями ниточки чужих емоцій, обережно стираючи межі між реальністю і його особистими бажаннями. Намагаючись убити себе кожним новим віршем, персонаж Андрія Любки все ж продовжує жити, бо добра поезія у найширшому значенні – це частота хвиль, на які налаштовані радіоприймачі наших душ. І Андрій Любка зміг їх вловити.