366 спроб спіймати момент

Купуючи товсту поетичну збірку, ми зазвичай очікуємо або монументального епосу, або хаотичного потоку рефлексій, зшитих під однією палітуркою просто тому, що настав час видаватися. «Стежки босоніж» Олександра Козинця - це зовсім інший звір. Це замаскований під книжку хронометр, який замість годин і хвилин вимірює коливання внутрішньої температури людини.

Календарна поезія - штука ризикована. Написати три сотні віршів і не скотитися в банальне «осінь-листя-жовкне» або «весна-струмки-любов» - це виклик, на якому легко спіткнутися. Автор тут діє радше як фотограф-документаліст, який щодня виходить на ту саму терасу і фіксує той самий краєвид. Але цей краєвид змінюється ледь помітно: сьогодні тінь лягла інакше, завтра птах сів на перила, післязавтра - туман повністю сховав горизонт.

Чому саме «босоніж»? Босоногість - це завжди про свідому відмову від захисного шару. Наше взуття - це наш соціальний імунітет, наші маски, наша готовність до жорсткого середовища міських вулиць. Зняти його і піти текстом - означає погодитися на абсолютну вразливість. Тому поезія Козинця позбавлена штучного пафосу чи спроб вразити читача мовною еквілібристикою. Тут немає крику, немає декларацій чи складних інтелектуальних лабіринтів, через які треба продиратися зі словником. Натомість ви отримуєте дуже приватну, майже пошепну розмову. Це розмова двох людей, які засиділися на кухні до третьої ночі, коли всі гучні слова вже скінчилися, а залишилися тільки прості й чесні сенси.

«Стежки босоніж» потрібні людям, які відчувають хронічну глухоту від занадто гучного й швидкого світу навколо.Я б назвав її - книжка-подорожник. Її можна кинути в рюкзак як засіб проти повсякденного шуму, розгортати навмання в транспорті або читати по одному тексту зранку замість перегляду стрічки новин. Олександр Козинець створив безпечну зону під обкладинкою і в нинішніх реаліях це, мабуть, найкраще, що поезія може запропонувати читачеві.