бог розсудить, чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій…

Сьогодні отримала величезне задоволення від прочитання, на жаль, маловідомої поеми Лесі Українки «Ізольда Білорука». На відміну від інших поем, які я вже розглядала, цю було написано вже зрілою авторкою у Кутаїсі у 1912 році, за рік до смерті письменниці. Тож перед нами твір пізньої Лесі Українки, і це помітно не лише за художньо-поетичними особливостями поеми, а й за філософською глибиною. Поетеса дещо видозмінює відому середньовічну легенду та роман про Трістана та Ізольду, надаючи йому трохи диявольського звучання. Мені чимось нагадало «В неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської - не за сюжетом, а за важкістю аналізу твору. Ось є Трістан, чоловік, що до нестями закоханий в Ізольду Золотокосу. Леся не пояснює, де перебуває дівчина, чому вони не разом, не каже, як Трістан опинився десь на лоні природи. Однак кожна рослинка нагадує йому про неї. Він іде і марить Ізольдою, як навіжений. Аж ось хлопчина зустрічає селянку - з довгим чорним волоссям і білими руками. Щось у цій дівчині є диявольське та темно-магічне. І звати її теж Ізольдою, і дівчина швидко захоплюється юнаком і хоче бути з ним. Один з варіантів - змінити зовнішність - стати білявкою. Та й Трістан не проти таких метаморфоз - він же марить золотими косами Ізольди.
Немає нічого неможливого для середньовічних сільських дівчат, родичами яких є чаклунки. Ось цей момент Леся, напевно, вигадала. Вона, до речі, згадає в поемі і Мерліна. Хоча навіщо? Тож що буде далі - цікавинка з цікавинок. Чи зможе чаклунка змінити зовнішність Білорукої Ізольди, наблизивши її максимально до Золотокосого оригіналу? Чи зникне після цього в Трістана шалене почуття до Золотокосої «сестриці»? Й на що готова піти жінка заради кохання? Та й чи можна вважати такі стосунки коханням?
Власне, я сама для себе сьогодні поставила питання: а що є коханням? Коли жінка турбується про свого чоловіка, варить йому їсти, пере і прасує, проводить з ним час, лікує під час хвороби, - то є коханням? І чи цінує він таку жіночу турботу? Тут мені згадався «Шовк» Алессандро Баріккьо. А може, ми просто вигадуємо кохання, живемо примарами та якимись мріями? Не цінуємо тих, хто готовий заради нас відмовитися від своєї зони комфорту, а мріємо про безсердечну картинку? Тож читач має сам подумати над тим, чи є справедливою кінцівка цієї поеми. Я ж для себе так і не зʼясувала, на чиєму я боці в цьому любовному трикутнику.