Кругообіг історії в природі

Якщо ми цього місяця заговорили про історичні глибини, то «Орда» Романа Іваничука - це зовсім інший рівень занурення. Хоча я б зазначила, що в українській літературі зовсім небагато книг, які показують перемогу єдності. Зазвичай ми опиняємося на згарищі. Ось так і тут, бо перед нами важка, але неймовірно сильна розмова про те, що залишається, коли твій світ фізично знищено.

В книзі ми відмотуємо час до 1708 року. Знищення Батурина. Але Іваничук не опускається до банальної кривавої хроніки чи простого переліку жахів. Для нього зруйнована гетьманська столиця - це лише відправна точка для значно глибшої, філософської розмови про пам'ять.
Сам концепт «орди» в цьому романі виходить далеко за межі просто ворожого війська чи імперії. Це метафора безликої, тупої сили, головна мета якої - не просто вбити, а зробити так, щоб ти забув, хто ти є. Орда тут - це вірус рабства, який отруює душу, перетворюючи вільну людину на покірного гвинтика системи. І гадати не треба, яка країна точно тягне на цей концепт сьогодні... ну як і завжди тягнула. В тому ж 1708, коли знищувала козацьку столицю... Нажаль, банальна для нас  довіра, банальна для нас зрада і банальна не зовсім далекоглядна, хоча може і єдино можлива в тих умовах, дипломатична гра. Та, як кажуть, своїх ворогів варто знати в лице , що серед "сусідів", що серед своїх і друге чи не найважливіше. Коли їх приводив Меншикоа, такі знайшлись (це я про книгу) і коли їх привело Пу***, такі теж знайшлись ...

У самому центрі цього пекла опиняється молодий чернець, вихованець Києво-Могилянки на ім'я Єпіфаній. Тому, головний фокус книги тримається на внутрішньому стані людини, яка змушена нести тягар пам'яті в суспільстві, де всім наказано забути. Це тонка й болюча психологічна лінія: як зберегти свій розум, свою гідність і власну ідентичність, коли навколо панує тотальне божевілля, зрада і страх. 

Він дивом залишається живим фізично, але його психіка такого навантаження не витримує. Німий, безпам'ятний Єпіфаній блукає скаліченою країною. Навколо нього розгортається нова реальність: він бачить, як після батуринського шоку люди починають ламатися. Як учорашні вільні козаки і горда старшина, аби зберегти життя і майно, швидко перефарбовуються, стають покірними, стирають з пам'яті колишнього ватажка і приймають нові правила гри. Нічого не нагадує? Нажаль...
Герой не махає шаблею направо й наліво — він веде тиху, невидиму, але найважливішу битву за те, щоб зберегти істину для майбутніх поколінь. Це було головною метою інтелектуальної еліти тоді, залишається такою ж і наразі. 
Для мене ця книга міст - між тим, що ми маємо пам'ятати, навіщо пам'ятати і тим, що споглядаємо на власні очі, бо історія ж бо циклічна. А роки ідуть, століття минають, а люди не міняються...