Заробляти на літературі в нашій країні ганебно і аморально. Література – це святая святих, храм, у якому можна віддано служити їй одній, не отримуючи ніяких грошових знаків та привілеїв. І якщо хтось насмілиться говорити про літературний заробіток, якщо в пресі, боронь Боже, вилізе сума гонорару за твір, то колеги по цеху рватимуть на собі волосся від заздрощів, при розмові триматимуть дулю в кишені, а то й просто перестануть спілкуватися із «успішним» письменником.

«Таємне джерело» – це детектив із міфологічною начинкою. На дворі 1981 рік, застійний період совкової імперії. Всюди ще панує дух атеїзму, країна Рад дрейфує між Афганською війною та економіко-технічною стагнацією, натомість маховик пропаганди зомбує радянських жителів світлим соціалістичним майбутнім. У брежнєвські часи нашому письменнику стукнуло 11, відповідно школяр Андрій Кокотюха ще не міг психологічно відчувати епоху, критично осмислювати дійсність. До того ж основні сцени в творі відбуваються далеко від автора, в західноукраїнському селі.

Про Винниченка – політика, літератора, художника – сказано багато, написано не одне дослідження, захищені дисертації. А от про Винниченка-розбещенця ніхто досі так голосно не говорив. Надія Миронець вирішила виправити такий стан речей, розворушивши інтимний епістолярій письменника. Копатися в чужій брудній білизні – річ неприємна й неетична, але Володимира Кириловича вже давно нема, а бурхливе життя митця спокушає дослідників роздягнути його догола. Як на мене, ця книжка не належить до науки в повній мірі. Сторінки «полуничного» життєпису подекуди схожі на вигадку, белетристику.

Роман молодого львів’янина здобув першу премію на конкурсі «Коронація слова» минулого року. Хоча дебюти рідко бувають вдалими, адже їхні автори в основному маловідомі широкому загалу, «Людвисар», без перебільшення, – цікавий пригодницький історичний роман із претензією на кіносценарій. Для цього в Коломійчуковому художньому полотні є все: амурні авантюри, локальні й масштабні бої, містика, напівфантастичний підтекст.

Ця книжка вже здобула розголос в літературних колах. На одному сайті надрукували декілька рецензій на «Шидеври…» та інтерв’ю з автором. Пишуть про неї в основному молоді критики, вбачаючи нестандартне бачення класичної української літератури та біографій авторів. І самому захотілося спробувати опанувати її.

«Хто зробить сніг» – перший спільний твір подружжя Прохаськів. Знаменно, що казка з’явилася ближче до кінця минулого року, як подарунок дітлашні під ялинку. Благословило у світ цей проект видавництво Старого Лева, і вже в скорому часі книжка отримала статус найкращої у царині літератури для діток за версією ВВС. У казці розповідається про багатодітну сім’ю кротів, котра живе у Буковому лісі. Це така велика община напівсліпих, яка складається із 13 осіб. Тато-кріт, мама-кріт; сини і дочка: Буркун, названий так, бо відразу почав буркотіти при народженні.

*Степан Процюк. Чорне яблуко: роман про Архипа Тесленка. – К.: Академвидав, 2013. – 192 с. – (Серія «Автографи часу»)

Знаний літературний критик Євген Баран розродився новою книжкою. Це його літературно-критичні статті, рецензії, есе за 2 роки, з 2011 по 2013 роки. Зібране в цьому виданні, можна надибати на різних літературних мережевих порталах, тому особливого сенсу купувати його Інтернет юзерам не бачу. Навіщо купив його я? Для колекції, пам’яті. Так вже повелося, що знаю Євгена Михайловича давно, читав багацького його книжок, та й у моїй долі ця людина не остання.

Про нову книжку Ігоря Померанцева в пресі ні слуху, ні духу. Якщо відмотати стрічку часу на декілька місяців назад, можна згадати грандіозну презентацію «Ноmo eroticus», феєричну виставу, яку здійснив театр «МІСТ» у стольному культурно-освітньому центрі «Майстер Клас». Поєднання полуничної поезії з музикою, акторською грою, яскравою хореографією й незвичним відеорядом – дійство, яке мало б спонукати майстрів клавіатури до написання нових матеріалів, але… на жаль.

Література – то така страва, яку варто подавати… а от холодною чи гарячою – справа виключно авторська. Поки писанина лежить традиційно у шухляді або по-новітньому покоїться десь на електронних носіях – вона так і лишиться просто «писаниною» і ніколи не стане літературою. Тому з’ява нової книги – як пологи – не легка, але результатом переважно лишаєшся задоволений. Таким чином ти стаєш літературою, а от якою – це вже діло за часом і читацьким смаком. Чим її приправляти – теж дуже особисте: хтось любить гостріше, хтось солодше, комусь з кров’ю, а комусь з полуницею…