Постапокаліптичний Харків

Коротше, якщо вас дістали стерильні детективи, де слідчі п'ють крафтову каву і шукають відбитки пальців у чистих лабораторіях, то тут доведеться ковтнути токсичного пилу. Скочко бере рідний Харків, жорстко множить його на нуль екологічною катастрофою і кидає нас у поламаний, брудний і абсолютно непривітний 2040-й рік.

Люблю такі зав'язки! Минуло 15 років відтоді, як світ накрився мідним тазом. Небо затягнуте густими чорними хмарами, замість дощу на голову падає кіптява, звичайний гарячий душ - це недосяжний люкс, а сміття і відходи стали новою нафтою і найприбутковішою мафіозною тємочкою.
Головна героїня - журналістка Ліна. До неї привалюють відразу четверо клієнтів: схиблена на гіперопіці матір, повія, вуличний художник з поламаним дитинством і мутний напарник. Усі четверо готові платити бабки за одне: знайти зниклого чувака на ім'я Влад. Фішка в тому, що кожен розказує про цього Влада свою історію. Пазл тупо не складається, свідчення не перетинаються жодним фактом. А поки Ліна бігає містом і намагається зрозуміти, чи цей тип у взагалі існував у природі, її замовники починають по-тихому зникати один за одним.

Фішка в тому, що текст шорсткий, задишливий і б'є по нервах, ти постійно відчуваєш спиною чийсь погляд із темних провулків зруйнованого міста. Харків тут - не просто картонна декорація. Це поранений, але живий звір, якого розтягують на шматки. Доречі, наразі це моє улюблене місто України і зовсім не хочеться побачити його таким, особливо коли читаєш книгу, а думаєш про обстріли орків...

Найжорсткіше в цій історії - навіть не сам детектив, а те, на що перетворилися люди. Місто кишить щурами, бо вони ідеально адаптуються до будь-якого лайна. І автор дуже цинічно показує, що люди, які вижили, стали точнісінько такими ж щурами: відкинули емпатію і готові перегризти горлянку за виживання. Кожен персонаж тут - це згусток травм і комплексів. Це не глянцевий фантастичний бойовик, де герой рятує світ, це жорстке виживання на дні, де мораль давно спалили в бочках заради тепла.