Рецензія-сага 3.0. Ризикнути всім

Знову лунають срібні роги в тумані віків, скликаючи нас до давнього вогнища, де писарі долі продовжують Літопис. Третя пісня саги Наталії Щерби  «Часова вежа»  розгортає перед нами сувої, сповнені магії та таємниць, подібних до тих, що приховують величні руїни Нуменору.

Наші юні хранителі ключів вирушають до твердині знань - Часової вежі. Вона височіє над світом, наче гордий Мінас-Тіріт, де споконвіку стикаються світло і темрява. Тут, у залах шкіл Світлочасу та Темночасу, Василиса Огнєва має осягнути мистецтво, гідне наймудріших магів Істарі. Вона вчиться плести нитки долі, та небезпека не спить. Тінь могутнього Астрагора, мов чорне Око Саурона, невпинно стежить за кожним її кроком, отруюючи думки союзників і сіючи розбрат серед ключників.
Велика мета братства - віднайти шлях до Розколотого Замку, королівства, що спить у безчассі, немов покинуті чертоги Кхазад-дума. Лише об'єднавши магію ключів, вони зможуть вдихнути життя у його стіни. Та шлях лежить через терни зрад. Ворожнеча між учнями нагадує давні чвари ельфів та гномів, а серце Василиси крається від тягаря відповідальності. Коли її вірна подруга фея Діана опиняється в полоні кам'яного прокляття, Василиса змушена ризикнути всім, аби вирвати її з лап вічного сну.
Ця оповідь - переломний момент епосу, де дитячі ігри розвіюються, мов туман, поступаючись місцем війні за гармонію світів. Василиса має Чорний Ключ - артефакт неймовірної сили, що випробовує її душу. Вона усвідомлює: щоб здолати темряву, необхідно спершу пізнати її природу.

Моя розповідь стихає, та попереду ще багато битв.