Жага до життя

Я чесно думав, що після «Татуювальника з Аушвіцу» мене вже складно чимось пробити на емоції. Але ця книжка виявилася просто справжнім емоційним нокаутом. Я очікував на тяжку історію, проте рівень тотальної несправедливості, з якої починається сюжет, буквально вибив у мене ґрунт з-під ніг. Це не просто чергова розповідь про табори, це неймовірно болюча драма про те, який взагалі запас міцності має людська психіка.

Тільки уявіть мій шок від самої зав'язки: головна героїня виживає в абсолютному пеклі нацистського табору смерті, дивом доживає до визволення, а натомість отримує від радянської влади звинувачення в колабораціонізмі і квиток в інше пекло - сибірський ГУЛАГ. Я читав і просто відмовлявся вкладати це в голові. Оцей жорсткий контраст між довгоочікуваною надією на свободу і різким падінням у нову крижану прірву Морріс передала так сильно, що я фізично відчував цей мороз і безвихідь.
Сама Цилька для мене стала якимось феноменом життєстійкості. Я кайфував від того, що вона зовсім не ідеалізована мучениця в білому пальто. Вона - травмована дівчина, яка робила дуже страшні, морально суперечливі речі, щоб вижити в Аушвіці, і тепер тягне на собі величезний рюкзак провини. У мене жодного разу не виникло думки її засуджувати, навпаки - я захоплювався її внутрішнім стрижнем. Те, як вона знаходить у собі сили не просто механічно існувати в мерзлій тундрі, а чіплятися за життя, вчитися медичній справі і навіть допомагати іншим, викликало в мене мурашки.
Що мене ще дуже сильно зачепило - це лінія жіночої солідарності. Серед усього цього бруду, насилля, голоду і нелюдської жорстокості системи, я постійно ловив моменти справжньої, чистої людяності. Оці дрібні прояви взаємопідтримки між ув'язненими жінками з різних країн працювали для мене як ковток свіжого повітря і не давали остаточно скотитися в депресуху під час читання.

Я проковтнув цей текст дуже швидко. Динаміка тримає тебе за горло, і ти просто не можеш відкласти книжку, бо постійно переживаєш: зламається вона цього разу чи ні? Для мене це історія, після якої хочеться просто закрити книжку, дивитися в стіну і довго перетравлювати власні емоції. Це дуже важкий, але стовідсотково необхідний читацький досвід. Однозначно раджу, якщо ви шукаєте щось глибоке, чесне і про справжню, незламну жагу до життя.