В українській історії часто відбувалося переслідування літераторів та громадських діячів. Василя Стуса можна назвати чи не найяскравішим прикладом цих подій, оскільки весь життєвий шлях автора та всі його твори говорять про самобутність та бажання незалежності Української держави.
Віднині кримінальну справу Василя Стуса може прочитати кожен охочий, хоч ще донедавна ці матеріали тримали під грифом «Секретно». Книга за назвою «Справа Василя Стуса» містить матеріали, з яких можна зрозуміти, за яких обставин і чому був засуджений український поет та дисидент. До цієї книги вміщено величезну кількість документів, які зберігалися в архіві КДБ:
- протоколи засідань суду, обшуків та допитів;
- свідчення сучасників;
- листи митця із в’язниці;
- спогади його товаришів, членів родини.
Книга упорядкована істориком та журналістом Вахтангом Кіпіані.
Вона не тільки дає можливість розібратися в кримінальній справі, а й вияснити, яким Василь Стус був як людина.
Кримінальна справа була шеститомною. Звісно, що розібратися з тисячами сторінок під силу лишень історикам. Зараз все систематизовано і більш зрозуміло. Доступ до більшості, опублікованих в книзі матеріалів, був відкритий лиш після декомунізації.
«До цього таку кількість документів КДБ такого об’єму ніхто не публікував. Дрібні папірці, подібно пазлів, показують реальну картину страшної справи митця. Бо за фактами виясняється, що не було причин для того, щоб його судити. В одному з фрагментів Стуса звинувачують в листуванні з націоналісткою Кристиною з ФРН, яка в дійсності була соціалісткою. Тож Стус отримав звинувачення за однобічне листування з жінкою-соціалісткою від соціалістичної держави!», — розтлумачує Вахтанг Кіпіані.
Структура книги «Справа Василя Стуса»
В біографічній книзі інформація вміщена на семи сотнях сторінок. Кримінальна справа — шість розділів. Також автор написав до них 4 власні статті. Плюс записи «З таборового зошита».
Відслідковуючи хроніку судових процесів, можна найбільш ясно побачити ситуацію, яку варто сміливо назвати «театром абсурду» навколо персони Василя Стуса.
Можна дізнатися не тільки про осіб, що займалися знищенням митця, а й про тих двох особистостей, що ризикували власною волею, а, може, навіть і життям, боронячи його на судових засіданнях. Мова йде про Світлану Кириченко та Михайлину Коцюбинську.
«Я не відповім на жодне питання цього суду, що не визнаний Стусом, як чинний. Я свідчитиму лиш на тому засіданні, де Василь Стус буде обвинувачувати, а не буде підсудним», — сказала Світлана Кириченко, відмовившись давати свідчення 1980-го року.
«Саме цим відчайдушним жінкам доводилося брати на себе роль захисниць поета. Хоч він мав адвоката — Віктора Медведчука. Та той навіть про дату судового засідання не повідомляв сім’ї свого підопічного. Після початку слухання саме Михайлина Коцюбинська телефонує Валентині Попелюх (дружині письменника) та про все інформує.
Зауважимо, що навіть під час радянського процесу адвоката було наділено чималими можливостями. Проте Медведчуком не було подано ні одного клопотання, ним не було запрошено ні одного свідка. Коли ж під час дебатів йому надавалося слово, він говорив: «Кваліфікація дій підсудного вірна».
«Медведчук насправді не міг вирятувати Стуса, бо рішення стосовно справ дисидентів ухвалювалися не в суді Києва, а в КДБ в Москві, — зауважив Кіпіані. — Та у Віктора Медведчука був шанс лишитися порядним, але він замість цього прислужував тодішньому режимові й «захищав» Василя Стуса й після відмови поети від його послуг.
Спогади та свідчення стосовно справи
За час перебування чоловіка у в’язниці практично не лишилося відомостей, окрім спогадів його друзів та тих людей, що сиділи з ним в одній камері.
Поета відправили в табір з особливим режимом, що знаходився в селі Купчино, що в Пермській області. В тому ж місці ув’язненим також був Василь Овсієнко. Частиною книги стали його спогади. Чоловікові й зараз шкода, що він, через погіршення стану здоров’я, не зміг вивчити хоча б кілька поезій із тодішніх записів Стуса. Він говорить, що поетом за той період було створено близько 150 поезій, та до нашого часу дійшло лише 6.
«Це жахливі злочини російської імперської влади — знищення поета та його доробку. Широковідомий уривок «Із таборового зошита» Василь зміг відправити «на волю» за допомогою Баліса Ґаяускаса литовської національності, що відбував з ним ув’язнення в одній камері. До Баліса прийшла дружина Ірена. Її чоловік віддав їй свій доробок та просив винести й Василеві вірші. Винести заборонене можна було в «невимовних місцях». Виготовляли щось схоже на капсулу, круглої та продовгуватої форми, вона замотувалася в целофан та запаювалася. Далі її ховали або всередині себе, або ковтали. Хоча не було певності в тому, що вона зможе вийти вчасно. Ось таким способом треба було вирятовувати частину української культури. Це непросто згадувати», — сумно розповідає Овсієнко.
З-поміж іншого ексклюзивною є частина книги, в якій вміщене крайнє інтерв’ю, що дав російський письменник Леонід Бородін, який був співкамерником Стуса.
«Бородін 2022-го року розказав, що вони потрапили до однієї камери, звісно ж, не випадково. Комітет держбезпеки вигадав запроторити до маленької кімнатки українського націоналіста Стуса (таким його вважав Бородін) та його, російського націоналіста. Та вони вчинили як розумні люди й уклали домовленість — не вести дискусій стосовно доль їхніх Батьківщин після падіння комуністичного ладу. Натомість головною темою для розмов стала література. Бородін почав вчити українську та став помічником Стуса в перекладацькій діяльності», — зауважив Вахтанг Кіпіані.
Це інтерв’ю, на думку автора книги, є дуже важливим, бо саме Бородіну випало бути поруч зі Стусом наприкінці його життєвого шляху.
Історик каже, що Василь, подібно птахові, бився об свою клітку-ґрати. Коли вчергове йому не доходив лист, чи він отримував звинувачення в не скоєному, то метався між стінами. А через маленький розмір камери чоловік неодноразово бився у двері з ґратами та в стіну з протилежного боку.
Як радянська система зробила Стуса націоналістом
«Стус, ув’язнений вперше та вдруге — абсолютно різні люди», — розказує Кіпіані. 1972-го року він звертається до владної верхівки, говорячи, що він не є антирадянщиком, а є літератором й озвучує вимогу пустити його вірші в друк.
Кіпіані каже: «Читаючи свідчення тих, хто відбував із ним заслання, складається враження, що їхні слова направлені проти нього. Вони були звичайними людьми та їм було чудово зрозуміло, чого від них хочуть. Та вони підкреслено зауважували, що Стус безперестанку їм говорив, що він літератор, «Василь-поет». Ці люди сприймали це як щось, що виходить за межі норми: працівник, який не встигає виконувати укладеної денної норми, відмовляється пити з ними, безперестанку каже незрозумілі «високі» слова тощо».
В 1980-х рр., коли поет отримав нове звинувачення в «антирадянщині», у Стуса вже відсутні ілюзії стосовно комуністичної системи. Він приймає рішення не зіходити із власного шляху, щоб там не було.
«Його можна порівняти з розпеченим металом, який може змінитися формою, а далі знову затвердіє й стане нерухомим. Його називали українським націоналістом, і він, зрештою, в нього перетворився. Не в тому сенсі, який заклала в це слово ідеологія, ні. Він просто був українським патріотом. Чоловік почав говорити про те, що прийде час і Україні — бути! А країна «тьми», як він говорить, щезне. Під час заслання йому сказали, що за якісне виконання якоїсь роботи він отримає знак, то чоловік відказав, що кине його назад, бо відмовляється визнавати цю фашистську країну. 1979-го року називати СРСР фашистським, певно, здатен був тільки він», — розказує Кіпіані.
«З таборового зошита» – останній врятований текст Стуса
Фінал книги — крайні записи «З таборового зошита», які стали останнім текстом Василя Стуса, який вдалося вирятувати із табірних стін.
«Цей запис є надважливим. В тексті відображена гострота поетових слів, його вірність принципам. Він захищає деяких осіб, серед яких «божий чоловік», віруючий Семен Скалич. Він мав можливість відправити на свободу, наприклад, поезії, та він натомість виступає на захист людини, яка ніколи не зможе написати заяву на власний захист. Тобто він залишається на місці правозахисника та гуманіста навіть в останні дні свого життя», — мовив Вахтанг Кіпіані.
Автор говорить, що метою його книги було прагнення зміни «плакатного» відношення до поета та до осіб, що були з ним близькі.
«Вони теж колись були двадцятирічними та тридцятирічними. Їм також хотілося нормально працювати, стати батьками, іноді бувати на відпочинку, мріяти про творчість. Та все це зруйнувалося, бо існувала ось яка держава. Це намагання донести до читачів, що Стус — не вигаданий недавно герой. Він справді таким був, борючись, за можливість бути в літературному процесі, й висловлюватися в ньому. Це ключовий момент цієї історії», — підсумував Кіпіані.
Біографія Василя Стуса
Василь Стус з’явився на світ 6-го січня 1938-го року. Переважну більшість часу він мешкав в місті Донецьк. Вперше його заарештували в січні 1972-го року. Восени в тому ж році його було засуджено на п’ятирічний термін ув’язнення та трирічний — перебування у засланні. Весь час повністю він провів в’язнем табору суворого режиму, розташованого в Мордовії.
Відбувши перший термін, став членом Української Гельсінської групи та відрікся громадянства СРСР. У травні-вересні 1980-го року відбувся ще один суд над поетом з приводу звинувачення в антирадянській діяльності. Новий термін мав тривати 15 років — десятиріччя ув’язнення та п’ят літ у засланні. Вночі з 3–го на 4-те вересня 1985-го року чоловік помер, перебуваючи в карцері табору. Офіційна версія його смерті говорить про зупинку серця. Та його близькі, що теж були політичними в’язнями, впевнені, що в його смерті винен режим, який навмисно вбив поета та людину, що не корилася.