Нотатки на берегах книги Олександра Апалькова «Останній тлумач»

Кожна нова книга, яку ти береш до рук, як мандрівка в інший світ. І майже з перших її сторінок (з перших кроків, коли ти як Колумб, ступив з корабля на Нову землю) ти розумієш, чи подобається тобі цей чужий світ, і чи ти «дочитаєш» його до кінця. Після трьох сторінок «Останнього тлумача» я зрозуміла, що із задоволенням поживу у світі Олександра Апалькова, бо мені в ньому цікаво і затишно.

Мене одразу заворожили прекрасна українська мова, стиль письменника, спокійна і некваплива, вдумлива манера його розповіді. Це як майже нечутний шум хвиль моря, як тихе шурхотіння осіннього листя старого платана…

Увесь НЕРОМАН композиційно розділений на невеликі глави, кожна з котрій несе свою тему, свій посил, свій смисл. І орієнтуватися, щоб повернутися до чогось, перечитати і переосмислити, було легко і зручно.

Він про чоловічу дружбу між мужчинами, чиї країни (Україна у складі СРСР і Німеччина) десятиліттями, до якогось часу, перебували у «холодних» стосунках (після закінчення Другої світової), бо була війна і вина. А коли стіна холоднечі і нерозуміння впала, між країнами і людьми почали вибудовуватися мости. Фріц і Тлумач різні ментально, різні за характерами та сферою діяльності:один – чиновник, Депутат регіонального парламенту щодо земельних питань, колишній вчитель, який саджав сади і любив працювати у власній оранжереї. Другий – українець, журналіст, письменник, філософ, емоційна і небайдужа до всього людина. Але вони схожі за світосприйманням, вони порозумілися в багатьох речах і надовго потоваришували…Вони приїздять один до одного в міста-побратими, багато спілкуються, разом розносять німецьку гуманітарну допомогу українським остарбайтерам Другої світової, старим і немічним людям, яким вже не потрібні ці «дари»…

НЕРОМАН про Уроки історії, які залишилися не вивченими і незрозумілими для багатьох, бо сьогодні знову війна, сьогодні знову вбивають і знову з’являються «вкрадені і новонарізані кордони». І – «…Європа фантазує, а наша Батьківщина залишається ні в майбутньому і не на небі, а тут і зараз…» (Тлумач)

Він про ницість сучасної політики. Про те, що потрібні нові політики з новим баченням історичних процесів, з совістю і справжньою любов’ю до України, і саме «через них і можлива вільна, незалежна і Європейська його країна».

НЕРОМАН про почуття гідності, про свободу. В чому вона, свобода? В усьому – у можливості займатися улюбленою справою, мати кошти для видавництва в провінційному містечку журнал, який не буде провінційним, його будуть читати в Україні і в Німеччині, він буде об’єднувати людей і вчить їх любові і братерству. В тому, щоб не вмерти, як особистість, не втратити чистоти і цільності своєї душі, бути господарем своєї творчості, говорити і писати те, що думаєш. Свобода в тому, щоб віршувати тоді, коли віршується, і подавати до вина саме той сорт сиру, який хочеться, а не той, який зазвичай заведено.

Степ і Осінь для мене – дві дійові особи НЕРОМАНУ.

Широкий український степ…Неосяжний, величний, віковий, живий, як людина, яка вміє все відчувати, плакати, обіймати…Запахи трав, що росли тут тисячі років, шепоти старих курганів, тепло високого сонця, пряне дихання вітру, який не можна зачинити в коморі, приручити, зловити гачком і покласти в кишеню…

Степ як метафора волі українців, як сама Україна.

І образ Осені. Осені життя. Вона у письменника лагідна, тиха, щемлива. Спогади. Спогади. Чесна історія про старість.

Онучка, якій він розповідає про свою долю, намагається пояснити їй щось важливе про дорослий світ, який відрізняється від дитинства, в якому немає брехні і підлості, зла і лицемірства. Він розповідає їй про протиріччя душі і розуму. Про боротьбу людини за можливість залишитися людиною. Про вміння дружити, допомагати, підтримувати, пробачати…Про країну, що схожа на степ, і плаче...Про те, що сьогоднішній український степ з мінами і воронками від бомб…Степ плаче, але він живий.

Текст пересипаний родзинками-афоризмами, які мені дуже подобаються:

«Як багато значить друг, тільки він і може сказати тобі правду в очі»

«Твори не зникають зі смертю письменника…»

«Бог робить все раптово»

«Спогади пам’яті, непідкупні та не продані, як совість справжнього поета»

«Аби щось отримати, слід щось і втратити»

«Душа не думає, а відчуває та знає»

«У книгах засинає час»

«…і сонце вгорі, за сто п’ятдесят мільйонів кілометрів від землі, слухає, як колоски розмовляють між собою.»

Після цієї книги залишається запах вільного і величного степу, смак винної осінньої листви, думки про швидкоплинність і цінність життя, залишається настрій мудрої тиші.

Жити потрібно «…обіймаючи світ, новий день». Бо цей світ прекрасний, не зважаючи ні на що.

«Світ прекрасний, бо в ньому залишиться його онука», дівчинка з розумними оченятками, яка вміє слухати і задавати питання.

І поки світ повільно сходить з розуму, пишуться книги, ростуть наші онуки і по степу гуляє вітер…

P. S. Ця книга – поза часом, поза географічних територій. Вона для людства і про нього, а не про якусь конкретну спільноту. Вона про цілий світ, про те, що ми всі сьогодні пливемо у Ноєвому ковчегу…

Я ставлю НЕРОМАН пана Олександра Альпакова поруч з деякими творами моїх любимих Габрієля Гарсія Маркеса, Еріка Емманюеля Шмітта, Рей Бредбері…

Дякую Вам, Письменнику!

Лілія Черненко Газета «ЧЕРНИГІВЩИНА» №40(1054) 2 жовтня 2025 року , стор. 8.

[1] Лілія Василівна Черненко (Бондаревич) (народилася 19 червня 1954 року в Білорусі на Ошмянщині, Гродненська область) – українська письменниця, журналістка. Пише білоруською, українською та російською мовами. Членкиня Національної спілки письменників України.