Ми бачимо дві сім'ї. У одної є чоловік-полісмен, дивовижно вродлива дружина і двоє дівчаток. У іншої чоловік, ласий до інших, замотана чотирма дітьми дружина, і власне четверо дітей. Ласий тато запав на вродливу маму, і оп, з двох сімей стала одна. Діти живуть з матерями, що очевидно, а літа проводять всі разом у новій об'єднаній родині. Тато в основному зливається і поменше часу проводить вдома, мамі дуже тяжко тягти шістьох дітей. В одне з літ найстарший з дітей помер від набряку квінке через укус бджоли. Про це нам півкниги натякають (страшна трагедія, страшне нещастя), а потім коли нарешті дізнаєшся, то з полегкістю видихаєш, бо вже стільки науявлялося. І коли ми нарешті про це дізналися, то за сюжетом діти вже виросли, а дорослі зістарилися. Діти розлетілися по світу, хто куди, у них різні долі і різні сім'ї. Одна з дочок утекла в буддистський дім в Швейцарії, інша вийшла заміж за свого студентського друга і всиновила двох його синів, найменший син присів на наркотики і на якийсь час зник з радарів і так і не зміг пробачити іншим дітям своєї закинутості. Одна з дочок сімейства зійшлася з маститим письменником і розказала йому історію свого дитинства і сімей, а він використав її для свого роману. І от наче і сюжет є, і читається швидко і легко, і описуються події і характери, перед нами постають люди і їхні життя. Ну власне так в усіх книжках. Але тут, перегорнувши останню сторінку, хочеться спитати: І що? Для чого це все було написано? Воно якось так дрібно, безбарвно, буденно, невидатно, не таке, про що варто розказувати. Було і те, що сподобалося. Це родинні зв'язки. Як дочки трепетно доглядають за хворим батьком, як часто відвідують його і розмовляють з ним, як їм добре разом. Як Френні дружить зі зведеними братами і ладнає з прийомними синами. Як дочки Фірта ладнають з мачухою. Як Албі любить маленького племінника. Це справжнє душевне тепло. Але загалом для мене це виявився згаяний час.