У новій книжці професорки О. Слоньовської «Дівчинка на кулі», яка вийшла у 2012 році, на тлі суспільних процесів 1960–1990-х років у Радянському Союзі розгортається історія сільської провінціалки Ольги. Роман позначений автобіографізмом, сповнений колоритних сімейних конфліктів, дидактизму, соціально-політичних реалій епохи та плаксивого сентименталізму.
З перших сторінок авторка вводить читача в світ маленької та вередливої дівчинки Олі. То вона виносить далеко в поле свого зведеного братика, аби він десь там помер, то бешкетує в оселі своїх родичів, розмальовуючи стіни різними фарбами, то губиться на новорічному святі, і батько ніяк не може її знайти… Та все це лише «квіточки», бо чим старше стає головна героїня, тим більше труднощів сиплеться на її бідну голову: з паспортом, з вступом до училища, поглиблюється криза у відносинах з батьками, пригнічує неможливість знайти коханого… Усім цим труднощам провінціалка дає раду не тому, що її надихають символи щасливого радянського дитинства або соціальне середовище (школа, медучилище, педінститут), в якому остання завжди відчуває себе білою вороною, а власна впертість та мамині нарікання.
«Дівчинка на кулі» — роман цілком автобіографічний. По-перше, дорослішання головної героїні припадає на 60–90-і роки ХХ століття, так само як і авторське. По-друге, ім’я та прізвище основного персонажа і самої авторки співзвучні: Оля Понятовська — Ольга Слоньовська. Та попри ці очевидні збіги кидається в очі й те, що дівчинка так само пише вірші, в майбутньому вчитиметься в педагогічному інституті, згодом напише дисертацію і стане кандидатом-доцентом-професором того ж таки педвишу. Про це прийдешнє головної героїні стає відомо від авторки, яка постійно збивається з романної лінії та випереджає події. Після таких заглядань у те, що буде потім, романістка і сама зізнається, що їй це не подобається: «Навіщо, для чого — оце перестрибування, забігання наперед? Хіба не можна розповідати у хронологічному порядку, зрозуміло, без нікому не потрібних відступів». Але такі «самозупинки» нічого не дають, бо О. Слоньовська через свою героїню хоче розповісти про себе хорошу і в дитячому віці, і в зрілому. А ще такі відступи-перескакування з минулого — пригодницького, насиченого багатьма подіями в житті Понятовської до грядущого — авторського, аналітичного, з намаганнями осмислити прожите, зокрема викладені події, дуже спантеличують. Не дають читачеві насолодитися розвитком героїв та їхніх характерів, адже романістка намагається вирішувати усе за реципієнта, пропонуючи йому лише власні оцінки персонажів. Це можна порівняти з перемотуванням плівки в магнітофоні: назад — вперед, вперед — назад. І все було б добре, якби цей уявний романний звуковідтворювальний прилад у авторки іноді не «заїдав» або не так швидко «перемотував» події.
В романі часто зустрічаються побутові сварки та сімейні конфлікти. Вони пов’язані в основному з колоритним образом Ядзуні, Оліної мами (на відміну від батька — слабкого підкаблучника). Наприклад, коли Оля повертається зі Львова від своєї тітоньки з новими нарядами, Ядзуня каже їй: «То для села занадто!» і додає батькові: «Я в тих сукенках їй ходити не дозволю! Хоч ти мене ріж, а не дозволю! Ср..ку видно!..». І так за будь-яку дрібну провину чи недогляд матір готова мало не вбити маленьку дівчинку. Та, як не дивно, саме материн складний характер зіграв вирішальну роль у формуванні психіки дитини. Адже тягар усіх турбот по господарству і догляду за меншими дітьми ліг на плечі Олі, тим і сформував опір життєвим труднощам. Та все ж про Ядзуню, списану, далебі, зі старої Кайдашихи. З багажем негативних рис: зашкарублістю, захланністю, сільським провінціалізмом, тупістю, сварливістю, які перенеслися з ХІХ століття до ХХ майже без змін. Вкотре авторка роману переконує нас, що одвічні проблеми української сім’ї заховані ще там, у «Кайдашевій сім’ї» Нечуя-Левицького. Кайдаші в романі «Дівчинка на кулі» мало чим відрізняються від Нечуєвих. Навіть форма майже не змінилася, адже в самому апогеї «кайдашизму», коли хвора Ядзуня лежить у лікарні, її діти при ще живій матері сперечаються за те, кому ж дістанеться майно: хата, стодола, корова. Часто-густо саме такі конфлікти та сварки роз’єднують сім’ї, показуючи всі хворобливі риси українського менталітету: ницість, прагматичність, цинічність, перетягування ковдри на себе. Так сталося із Андрієм, який не тільки не хотів допомагати хворій матері, а й взагалі прагнув прибрати до рук скромні родинні статки. За що й піддався осуду з боку старшої сестри. Маємо ситуацію, коли головна героїня, навіть попри материну нелюбов до себе, обстоює справедливість і чесність, виглядаючи у цій (і не тільки) ситуації чепурною і позитивною. Чи не себе так любить О. Слоньовська через Понятовську?
«Дівчинка на кулі» просякнута дидактизмом. Зустрічається моралізаторський тон у творі доволі часто. У цих місцях романістка стає дидактом і починає повчати свого реципієнта: «Зло мусить бути покаране», «Любіть свою дитину такою, яка вона є!» і т. д. На кого розраховані загальновідомі й прописні істини, зрозуміти складно. Не те щоб цей педагогічний тон заважав у творі, був нав’язливим чи особливо набридав, але в сучасній літературі повчань таких вже майже не зустрінеш. Тому короткий курс педагогіки від професорки О. Слоньовської, втілений у літературну форму, може сприйматися як своєрідні настанови від поважної і досвідченої вчительки «правильних» манер. Або просто з гумором та іронією.
Труднощі з отриманням паспорта, махінації з грошима «на книжках», хабарництво, доноси, «урівняйлівка», блат перед вступом до вишу, черги перед магазинами — це лише невеликі епізоди гнилої радянської доби, про яку мовиться в творі. Але найгірше те, що усі ці та інші фактори сформували комплексну проблему совкового мислення людей. Тому падіння тоталітарної імперії сприймалося людьми похилого віку дуже болісно. На останніх сторінках роману О. Слоньовська описує тріщання старого режиму: заяви ГКЧПістів про придушення паростків незалежності в Україні, арешти усіх націоналістично налаштованих людей, про танки, які йдуть на Київ, тощо. Це викликало тривогу і паніку в Оліних батьків, але не в самої головної героїні, яка у той буремний час «ходить із жовто-блакитним дефіцитним значком на лацкані піджака, виступає на радіо й телебаченні, поринувши в стихію боротьби за Україну». Саме такий злам у свідомості українського народу в 1990-х, а потім у 2004-му породив надію на вичавлення рабської психології з українця, але кардинальних змін не сталося. Тому в авторському розумінні залишилася одна надія — на Бога. Тобто повернення до християнських цінностей. Що ж, хід правильний, адже ці принципи споконвічно були притаманні українському народу. Можливо, саме такий рецепт в недалекому майбутньому допоможе нашим громадянам дорости до національно-християнського самоусвідомлення та поступово позбутися комплексів хомосовєтікуса.
Нова книжка, як на мене, має один суттєвий недолік — плаксивий сентименталізм. Майже жодні епізод чи пригода в романі не обходяться без сліз. На перших порах це викликає жалість, бо мовиться про дитину. Та коли вона виростає, і для цього вже нема ніяких підстав, то виникає питання: а чи не хоче авторка, щоб таке плаксійство стало предметом не тільки читацького, а й глядацького сприйняття? Для цього все є: багато подій, сліз, поламаних доль. Знайти б тільки гарного режисера та грошей — і вся країна залилася б слізьми від нової мелодрами під назвою «Дівчинка на кулі».
“ЕКСПЕДИЦІЯ ХХІ” (http://exp21.com.ua/ukr/visitors/1072.htm)