Писати про дебютні книжка справа вкрай невдячна. Ім’я молодого автора відоме аж надто вузькому колу: видавцеві, декільком редакторам, родичам та знайомим літераторам. Існує навіть загроза, що перша книжка може бути останньою в творчості початківця, бо не всі переживають постдебютний депресивний синдром. На жаль, твори молодих письменників розчиняються в бурхливому морі літератури. І прикладів цьому достатньо.
Та й самостійно розповсюджувати тираж у наш меркантильно-прагматичний з одного та застійно-бездуховний з іншого боку час справа майже нереальна. Мимоволі задумуєшся, а що штовхає молоду людину на тернисту стезю літераторства? Грошей на книжці не заробиш, бо майже всі примірники розійдуться (якщо ще так буде) “по руках”. Ні про яку славу взагалі не йдеться, адже на диво існує конкуренція в літературному середовищі (навіть серед молоді). Якщо прибрати основні корисні мотиви, то залишаться одні ідеалістичні на кшталт: розвиток сучукрліту, література — це сенс життя іт.д. Що ж, лише час може показати життєвість таких суджень-переконань, але факт залишається один: в брудному, конкурентоздатному, дискомфортному мистецькому середовищі початківцю вижити вкрай складно.
Не знаю, які мотиви спонукали київського поета Максима Меркулова випускати в світ свою книжку, але сама назва вже надає віршам у ній певної цілеспрямованості. Початківець начебто хоче пробитися крізь чортове коло усього земного та тлінного, своїм першим кроком сягнути за небо, мабуть, у космос. Якщо без жартів, вже перший вірш у збірці рясніє молодечим запалом і оптимізмом: “І після смерти життя триває,/ І після грому цвіте блакить./ Квітує сонце на караваї/ І липа в серці росте й болить… Далі продовжувати цитувати нема сенсу, бо як вилущити увесь пафос та декларацію, від цієї поезії залишиться аж… цікавий останній рядок – “І тільки дурня ґвалтує час”. Ключове слово тут дурень, тобто розумово обмежена людина. Поміж усіх негативних синонімів і конотацій: тупий, недотепа, недалека людина у цього слова є й глибші корені-значення: ідіот, безглуздий… А й справді, як трохи заглибитися в це питання, багато митців (і молодих, і старшого покоління) люди таки дійсно недалекі: випускати книжки, які майже ніхто не читає, вкладати гроші у безперспективну справу, виступати перед публікою, яка переважно складається з друзів-знайомих, укладати купу душевних та фізичних сил, щоб зрозуміти одну істину: поезія в наш час лише для обраних… Словом, для нормальної середньостатистичного обивателя поети таки дійсно дурні люди, бо займаються казна-чим. А як подивитися на минулу епоху, то таких напівбожевільних “дурнів” і саджали, і розстрілювали, і в психушках тримали, на Сибір-Соловки засилали…В наш час усе набагато банальніше, і відсутність екшену навколо літератури, засвідчує лишень духовну стагнацію суспільства, яке відучилося читати й сприймати художнє слово. Поет в такому становищі може цілком одягти маску блазня, почати блазнювати (блазень — це ще один синонім до слова дурень) перед публікою, іронізувати над собою, заховатися за ілюзію щастя:
пікур

Щастить же Всесвіту,
Бо я такий — один.
Бо двох таких, як я,
Вже буде забагато.
Щодня я — Епікур,
Щомиті маю свято,
І цей непевний світ
Мені за панібрата.
Ні, не те, щоб за маскою блазня нічого не було. В поезіях молодого автора багато пошуку себе, намагання самоствердитися. Він так завзято в деяких віршах пише слова: Біль, Плач, Всесвіт, Печаль з великої літери, аби його ПоЧув читач. Вміє автор створити чудові пейзажні мініатюрки, які додають цій збірочці ліричності, а реципієнту — погодної настроєвості. В збірці багато традиційних образів (про що мовиться в анотації), майже віджилої стилістики, так що любителів сучасної постмодерної літератури ця збірка розчарує. Нема в книжці жодного верлібра, що є досить дивним, бо наші молоді митці полюбляють цю модну поетичну форму. Натомість поціновувачів римованої поезії книжечка київського поета привабить тим, що “занурить читача у неосяжні глибини авторського “я”, де неважко віднайти чимало яскравого, а тому – неординарного”.
Книгобачення (http://knyhobachennia.com/?category=3&article=1124)