Старий-новий університетський роман (campus novel) Анатолія Дністрового переносить читача в провінційний Ніжин – славнозвісне гоголівське місто, овіяне легендами та містикою. Правда, про великого письменника там ідеться хіба що в географічному контексті й чогось таємничого та надприродного не описується. Натомість в «Патетичному блуді», себто «Тибеті на восьмому поверсі» (нова назва роману) розповідається про звичайнісіньких спудеїв з їхнім безтурботно-розбещеним життям, про звичайну обшарпану «общагу», нещасливі долі викладачів.

Найперше романіст знайомить читача з основним героєм твору Віталіком – студентом історико-філологічного факультету Ніжинсього вишу – шалапутом та пофігістом, таким собі вільним філософом. Всі події крутяться навколо цього естетика (за визначенням С.К’єркегора), який на перших порах свого студентства захоплювався середньовіччям, а на старших курсах завернув на буддизм. Взятися за буддистську практику Віталіка підбив його друг Дека, упродовж твору він напоумлює головного героя в багатьох питаннях. Але як проминули середні віки, так і східні вчення для основного персонажа – лишень певна інтелектуальна мода, яка з часом стає важким головним болем. І ось чому. В гуртожитку на Віталіка чекає маса голодних незадоволених самиць: Юля, Настя, Даша, Таня, Поліна, Ніна… Усі вони на одну або декілька ночей коханки, за винятком Насті, з якою він ніяк не може розпрощатися, імітуючи палкі почуття. Таке середовище аж ніяк не спонукає головного героя слідувати за Сіддхартхою Гаутамою. Наш альфа-самець хоче сидіти одним місцем на двох стільцях: вдовольняти свою хіть з багатьма жінками і слідувати чотирьом благородним істинам. Але так не буває. Справа тут не тільки у буддизмі, а власній совісті Віталіка, яка таки добряче мучить юнака. І від цього він страждає, впадає у пафосні та патетичні загострення, схожі на потік свідомості шмаркатої дитини, котра заплуталася у тенетах власної дурості та шалапутства. В цій ситуації у Віталіка є два виходи: жити з викладачкою Лідією Анатоліївною, з якою випадково познайомився на вулиці і в подальшому закрутив роман, або повернутися на батьківщину…

Конфлікт між обраними цінностями та соціальним середовищем – основна тема цього роману, дуже актуального для молоді. Власне, заключна частина молодіжної трилогії влучно передає атмосферу 90-х. Тут і згадки про економічно-політичну кризу перехідного періоду, рухівця В’ячеслава Чорновола, музичні вподобання тогочасної молоді (Елвіс Преслі, «Doors», «Аукціон» тощо) та їхній уклад життя в гуртожитках, а також про криміналітет тих років. Сам головний герой колись був пов’язаний із злочинним світом у Тернополі, ця обставина й спричинила його вступ до університету та небажання повертатися на батьківщину. Хоч і роки вже минули, і батько з матір’ю чекають на сина з Ніжина, але той все вагається. Як на мене, фрагментарні описи темного минулого основного персонажа не дають чіткої відповіді на питання: а чому б не поїхати назад до батьків? Ширше – уникнути страждань, втікши на свою вотчину. Письменник залишає це питання відкритим для читачів.

Окрема вісь роману – викладачі Ніжинського вишу. Автор виводить нам образ Ігоря Ковінька – вчителя польської мови, хоч і одруженого, але такого самого гультіпаку, як і Віталік, а ще заповзятого пияка. Змальовує він і Лідію Анатоліївну – викладачку англійської мови, чоловік якої був бандитом і загинув, залишивши на руках бідної жінки маленьку донечку. Проблеми цих героїв автор чітко не типізує. Якщо Ковінько просто герой сам по собі, то Ліда має зв’язок із часом, а найбільше з основним персонажем. Їхня непередбачувана зустріч призвела до бурхливого роману. А закінчилася ця лавсторі досить несподівано й дуже непереконливо. В першій прозовій пробі пера Віталіка, його пасія вичитала фразу про себе: «Він цілував її ще поки не старе тіло». «Ця фраза знищила все, що ми планували й до чого так прагнули. Я ще ніколи не страждав через таку непримітну дрібничку: кілька слів кардинально змінили мою долю… Ліда швидко взяла себе в руки й попросила більше ніколи її не тривожити» (с.124). Справа в тому, що Лідія Анатоліївна старша за Віталіка на 12 років. Та ця обставина не завадила їм зустрічатися у неї вдома, пристрасно кохатися. Ліда дозволила йому доглядати за своєю донечкою, довіряла у всіх питаннях. Сумнівно, щоб якась фраза змогла зіпсувати стосунки закоханих. Це місце в творі викликає одні питання. Можливо, тут не обійшлося без коханок Віталіка…

Чим ще підкупає Анатолій Дністровий молодіжну аудиторію, так це мовою роману. Сленгова говірка молодиків рясніє цікавими мовними вивертами, колоритом студентського жаргону. Лінгвістична органічність інколи приводить до ламання граматики, але ця обставина не сильно шкодить художнім якостям твору.

Чому Анатолій Дністровий чекав на перевидання цього роману під новою назвою? Зрозуміти складно. Як на мене, стара назва влучніше відображає суть твору, вказуючи на основну домінанту головного героя і його, так би мовити, енергетичну спрямованість. Також на старій обкладинці «Фоліо» видання картинка куди цікавіша й пікантніша, аніж на новій. Хоча ніхто не сперечатиметься з тим, що картина Миколи Реріха добра, але не для цього роману.

Анатолій Дністровий ще раз нагадав читачам про себе старим романом під новою назвою.
Друг читача (http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/30191/)