Бенджамін Баттон

Якщо Віллі Вонка, то Джонні Депп, то Бенджамін Баттон - це Бред Піт, хоча кіноверсія має із оповіданням Скотта Фіцджеральда спільного лише назву та ідею. Тому, читаючи твір після фільму, я багато чому дивувалася. Тим не менш ідея є зрозумілою: уявіть собі людину, яка народилася схожою на 72-річного дідуся і замість процесу дорослішання молодшає. Спершу читаєш оповідання як гумористичне: Роджер Баттон, успішний у Балтиморі торговець залізяччям, приходить забрати із приватної клініки свого синочка, який щойно народився. А змушений забирати сивого бороданя, який вже все знає у житті і всім невдоволений. Навіть знає, як курити гаванські сигари! Вміє розмовляти - то вже дрібниця на тлі інших здібностей малюка. Через вік «новонародженого» в Баттона-старшого багато прикростей: з нього всі кепкують (він радіє, що дитя білим народилося, інакше було б ще гірше), Бенджамін не може ходити до садочка, а вже пізніше, попри зарахування до Йелю, не може здобувати вищу освіту, бо прийшов із документами, не пофарбувавши свого сивого волосся, і всі вирішили, що дідусь зʼїхав з глузду. Однак ці витівки старого змушують нас, читачів, йому радше співчувати: він же не винен, що народився таким. Надзвичайно радує, що Бенджамін зустрів своє кохання і одружився, попри те, що виглядав на тридцять років старшим за свою обраницю. Втім, їй подобалися чоловіки за пʼятдесят. А далі до головного героя геть зникає симпатія, коли він молодшає, хоче тусити, а його дружина старішає. Він їздить на автівках, грає у гольф, бере участь у війні з Іспанією 1898 року (сам головний герой народився незадовго до початку громадянської війни в США), повертається генералом, а потім вступає до Гарварда, де вправно грає у футбол і трощить команду Йеля. В нього син Роско, з яким він виглядає як ровесник… А потім, потім він стає молодшати. З нього кепкують, коли він хоче воювати у Першій світовій; він ходить в один садочок із своїм онуком, а наприкінці книги переходить у стан новонародженого і залишає цей світ. І тут стає геть не смішно. Виходить, що старість і дитинство дуже схожі між собою, що наше життя є одним і неповторним, що ми не в силі змінити прихід смерті, навіть якщо прожити життя навпаки. Тому, на перший погляд, гумористичне оповідання перетворюється на епітафію. 
Геніальна ідея геніального письменника. Більше і сказати нічого.