«Берег любові» Олесь Гончар читати скорочено онлайн - стор 3

0
Нема оцінок

XV
У відкритому морі пливе «Оріон». За компаньйонів йому правлять дельфіни. Курсантам нудно, бо старий Ягнич поніс із собою вітер. Капітан теж розхвилювався, бо вітряно було аж за три доби до цього.

Капітанові згадується найперший дальній рейс із Ягничем. Курсанти теж про нього говорять, хоч не бачили його й у вічі, проте він став легендою. І це було дивиною, адже їм наразі стали доступними ультрасучасні прибори, та цього для них замало, бо їм хочеться ще й Ягнича, він необхідний для них, цей старий сорокарічний (завжди говорив, що має чотири десятиліття від роду).

XVI
Як тільки сутінки спустилися на землю, на вулиці під двором хтось пронизливо засвистів. Матері Інни стало зрозуміло — він прийшов. Оце так придумав, як дівчину погукати. Та її ще не було вдома, тож мати вийшла на розмову до хлопця сама. Вона роздивлялася його. Його лице було сухорлявим, добре поголеним, посміхався він скромно. Носом та бровами він вдався у матір. Мав гарну статуру. Вів себе тихо. Сидячи на лавці, стискав ногами руки. Ганна звертається до нього з питанням про його спосіб життя і про те, поки це буде тривати. Хлопець дав обіцянку помінятися, стати кращим. На це йому потрібно хоча б місяць часу. Мати Інни збадьорилась від цих слів молодика і почала описувати всі кращі сторони своєї доні. Вона розказувала, що в Інни не було відбою від кавалерів та не абияких: льотчиків та підводників (це було неправдою), але вона була вірною тільки йому, тож він повинен це високо цінити.

Хлопець щиро відказав, що для нього все це надзвичайно цінно, тож він задля цієї дівчини ладен на будь-що, навіть зламати свою непослідовну та розхристану натуру. Віктор ділиться тим, що з мореходки його було відчислено тільки за те, що він був у самоволці два дні, а там суворі порядки. Ганна розказувала про Ягнича, не могла ним нахвалитися. Та Вікторові він не подобався. Він вважав старого моряка норовливим, із завищеними амбіціями та ще й таким, що мало з ким уживається, тож не хотів з ним ніяких контактів.

Веремієнко, ніби дуже пильно дослухався до всього, про що йому казала майбутня теща, та це було награно. Йому з думок не йшла Інна. Вона, як ніхто інший уміла підкреслити у ньому все те найкраще, чого інші не хотіли бачити впритул. Вона дуже надіється на нього, вірить, що він має перспективи. Це точно кохання, бо інакше його б не було тут під час сеансу кіно та дискотеки в пансіонаті, де йому б не було проходу від тамтешніх дівиць. Подумавши про це, він випалив: «Вона є моїм щастям! Найдорожчою для мене! Її не можна проміняти ні на одну з тих химочок із пансіонату!» Мама Інни була обурена невимовно. Спершу її заціпило, вона не знала, що сказати, а далі попросила його облишити її доню. Вона навіть придумала для нього вигідну пропозицію — автомобіль «Жигулі» взамін за свободу Інни. Ганна навіть подумала, що він завагався. Та врешті він не дає згоди. Минуло зовсім трішки часу і Інна вже була вдома. Віктор забирає її на прогулянку.

XVII
Пісні дівчині зараз не писалися. Та вона любила читати, особливо поетичні твори. Чому не писала? У неї звідкілясь узявся страх того, що з неї будуть насміхатися.

Віктор все частіше навідувався у рідне село. Тепер він працював у «Сільгосптехніці». Він намагався змінитися з усіх сил, проте вдача його була вітряною. Вони з Інною поїхали на його газикові, проте скоро вона пошкодувала про те, що сіла до нього в машину. Він дуже любив швидкість, а вона боялася і просила його не літати так швидко. Та він її не чув. Молода пара мчала берегом моря, коли хлопець вдарив по гальмах за мить до обриву. Хлопець промовив, що ганяти на сотні кілометрів, то і є справжнім життям для нього.

Ще Вікторові не були цікавими «високі матерії», бо він був земним до самісінького кісткового мозку. Його не покидало відчуття того, що Інна може його відштовхнути, тож прийняв рішення втримати її будь-якими методами.

XVIII
В обід Ягнич навідався до Нельки. Родичка повідомила його, що син таки втік у морехідне училище, збрехавши, що їде вступати в торгівельний навчальний заклад. Сашко (її син) приєднався до них і приніс глобус із зоряним небом, який невідомо-де дістав, аби вже зараз його вивчати.

ХІХ
Роботу Андронові навіть не довелося шукати, бо пропозиція сама до нього прийшла, тобто приїхала. Він виявився цікавим керівництву шахтарського комплексу. Керівничий будівництва власною персоною примчав до нього і, не пояснюючи до пуття що й до чого, повідомив, що вони шукали саме його. Хоча чоловік опирався, та все ж поїхав до комплексу. Інженер пішов до вагончика, а Ягнич зостався знадвору. Він зацікавився.

Потім вони вдвох пішли на узбережжя. Будматеріали тут були скрізь. І Сашко із зоряним глобусом, якимось дивом, був присутнім. Спершу старому подумалося, що його попросять наглянути за берегом. Лайба знаходилася у лимані. Вона була невеликого розміру і в жахливому стані від старості. Інженер з моряком оглянули її — ремонтувати треба багато часу. Нарешті з’явився начальник будівництва, який вніс ясність у те, що відбувалося: лайбу необхідно спорожнити, переробити все і зробити кафе на літній період для працівників шахти. Ягнич навіть отримав помічника — молодика Оксена, який був міцним, підтягнутим, а ще добре столярував. На наступний день вже зібралися все починати.

ХХ
Нічного часу пішла злива, якої всі так чекали. Ягнич зостався на ночівлю у вагончику комплекса. На диво, там були зручні умови. Оксен народився в Карпатах і виріс із нього майстер на всі руки, він навіть умів створити не один музичний інструмент. На Південь його відправили, бо давно йому дісталося тяжке обмороження рук і щось ними робити на морозі він тепер не здатен, бо кінцівки миттю опухають. Музика ж йому подобається через те, що з малих літ був проводирем старенького бандуриста, коли той ходив їхнім селом. Оксенові достеменно було відомо з чого і який саме матеріал повинен бути для різних інструментів. Натуральні матеріали були для нього виключно пріоритетними.

Директор комплексу вручив Андронові ключ від комплексу, що вже був добудований. Тепер він міг туди заселятися. Одного дня Оксен зі старим верталися після роботи вже дуже пізнього часу і застали пару злочинців, які намагалися вкрасти ванну. Оксен переконаний, що вони не мають їх зачіпати, щоб не постраждати. Ягнич, навпаки, каже, що треба вмішатися. Злодії почули їхні голоси та поспішили втекти.
Жив Ягнич у сорок першій кімнаті. Ночівля була дещо сумною та тривожною, бо вся будівля була порожньою. Старий відчував себе одиноким на великому судні.

ХХІ
Будні затягли Ягнича в свої сіті. Ночувати у тіні груші вже ставало непросто для нього — тоді все дужче боліло тіло. А тепер, коли він отримав посаду, все змінилося. Він відмолодів. Навіть його племінниці це кинулося у вічі. Ягнич ділиться з нею спогадами про те, що на судні, аби сховатися від негоди, в майстерню, де він працював, влітали безліч ластівок. Вони тулилися до моряків, не маючи страху. Ягнич взяв свій інструмент, а ще парусні голки, даруючи одну з них своїй племінниці.

ХХІІ
Осінь спустилася на Кураївку. Зранку земля вкривалася памороззю. Айстрами та майорами пишалися квітники та садочки. Степ ставав більш просторим. Комбайнерам вдалося закінчити прибирання врожаю і на території Казахстану, тож вони вже змогли повернутися додому. Батько з братом Інни у подяку отримали по національному костюмові. Брат Петро вже став парубком, вечорами тепер ходить на гуляння до дівчат. Інна багато часу проводить на робочому місці, у вільні хвилини бігає в бібліотеку. Частенько також вона відвідує Панаса Омеляновича у його музеї. Він вже втомився страждати. Його хвилюванням за сина немає кінця. Навіть батько переконаний, що його син егоїст та цинік. Батьки мріяли для нього не про таке майбутнє, він був їхньою надією. А тепер повинні таке переживати… Дядько Панас звертається до Інни з проханням вийти за Віктора заміж. Він робив пропозицію їй вже безліч разів. Та вона вагалася. Перший раз він був напідпитку, а наступного — взагалі накидався на дівчину та ображав її негідними словами. Зустрічатися вони стали все рідше.

Сьогодні в селі планують неабияку концертну програму. Віктор дав Інні обіцянку, що вони підуть на свято разом.

Інна теж була задіяна в концерті з читанням вірша Лесі Українки, а ще сьогодні буде виконана її пісня «Берег любові».

Концерт добіг свого завершення. Дівчина все дивилася на дорогу, та Віктора все не було.

Але не тільки вона на нього чекала, а й старий Веремієнко. Вирушив він назустріч синові. Чоловік хотів побачити, як з темряви виринають увімкнені фари. Він мав поганий зір, тож вдивлявся в далечінь примруженими очима. Односельці багато разів спостерігали цю картину.

Прийшовши додому, Інна береться за щоденникові записи, та завершити їх їй не вдалося, бо примчали до неї, повідомляючи, що її Віктор на великій швидкості збив власного батька.

Медпункт був переповнений. Чередниченко був на місці і ще ціла юрб народу. Інна почала рахувати пульс потерпілого і він… зник. Старий пішов за межу… Перший раз хтось біля неї віддав Богові душу. Все її єство огорнув відчай та безсилля. Ридаючи, вона помчала з медпункту. Там стояв Віктор. Він був дуже п’яний. Вона кричала на нього, називаючи вбивцею.І сказала, що буде його завжди ненавидіти, до останнього подиху.
Слідчі дії були на стартовому етапі. Вікторова мати з усіх сил намагалася захистити свою непутящу дитину, мовляв, чоловіка вже не підняти, а син у неї один. Його товариші дали покази про те, що він їхав дуже швидко, а біля клубу зовсім летів, втискаючи педаль газу в підлогу. Він запізно побачив силует на дорозі, що піднімав угору руки, певно, в намаганні спинити шалений автомобіль. Віктор на все це тільки прокричав: «Прорвьомся!»
Похорон минув, а вже після хтось побачив, як син-убивця приходив до батькової могили (він не мав права виїздити з села, проте ще був на волі).

Одного дня малі хлопці побачили Віктора, що заходив у море зі словами про купання, хоча перед цим не роздягнувся. Аж через три доби сторож рибартілі, дід Коршак, побачив його тіло. Потопельник, що стояв у воді — дивина.

ХІІІ
Ягнич всього себе віддає роботі на лайбі. Там і живе. Коли начальник у відрядженні, то він лишається за старшого. З приходом вечора він вирушає на узбережжя, до води. Чоловік спостерігає за тим, що приносить прибій: мідії, медузи чи ганчірки. Інколи ходить до Коршака. Йому, певно, не менше сотні літ. Він пам’ятає, що ще в його дитинстві Коршак був уже старим.

Одного дня до дядька, що сидів на морському березі, приєдналася Інна. Вона помітно втратила у вазі, очі її запали глибоко й налилися невимовним сумом та болем. Старий говорить їй, що не треба так побиватися. І розказав їй історію, яка не мала нічого спільного з їхньою розмовою. Говорив він про вулкан-маяк Стромболі. Він всім кораблям, що йдуть у Середземномор’я вказує дорогу. «Знайдеться ще твоя доля», — мовив він.

XXIV
Зимової пори в Кураївці масово хворіли грипом «Гонгконг». Інна не знала, що робити, бо не існувало ліків, які б могли допомогти при цій недузі. Пацієнтів теж не було за що хвалити, бо не виконували вони її рекомендацій. Захворіла й сама медичка — старенька медсестра-головиха примчала їй на поміч.

Хворіла Інна, лежачи в домашньому ліжку. Надворі було літо. Прийшов їй лист від археолога, що був у неї закоханий. Писав він із Чіттангонга. Золота Бенгалія…

Його забрали в армію, він служить на флоті. Вони займаються розчищанням фарватеру, у якому багато суден затонуло. Було добре те, що він був аквалангістом. Хлопець говорив, що його пропозиція не втратила своєї сили — він і зараз хоче, аби вона стала йому дружиною. Зізнається у коханні.

Інна була в гарячці і їй марилися Бенгалія та амазонки.
Чередниченкові захотілося уславити плуг. І на території села ставлять плуг-пам’ятник.

XXV
На шахтарський комплекс заїжджають перші робітники. Ягничеві вдалося знайти з ними спільну мову ледь не в перший день. Лайбу добре переробили: її обшили червоним деревом, колесо-стерно красувалося на найвиднішому місці. А на носі судна — русалочка, яку Оксент власноруч виготовив із білого явора. Весь корабель був прикрашений виробами ручної роботи із найрізноманітніших матеріалів: міді, латуні та дерева. Столи виготовили з дуба, а за стільці слугували круглячки. Через ілюмінатори приміщення наповнюється незвичайним світлом.

XXVI
На «Оріоні» ніяк не забудуть про Ягнича, все він вертиться на язиці у когось із членів екіпажу. Судно йтиме в затяжний рейс, тож курсантів беруть тільки найкращих, найбільш витривалих. Для них дід Ягнич — жива легенда.

Одного разу замполіт згадав про те, що у старого невдовзі день народження. Він сказав про це капітанові судна. Їм шкода було старого моряка. Вони разом позгадували різні його особисті слівця, які він використовував на борту: жаглик — це парус, косець — косе вітрило тощо.

Навчання тривали і «Оріон» проходив повз узбережжя Кураївки. Зробили зупинку і всім складом зійшли на землю. Екіпажеві відразу кинулося у вічі вітрило судна, що красувалося поблизу нового корпусу. Капітан був здогадливим чоловіком і промовив: ««Оріонів» брат!» (Поновлена лайба).

XXVII
Стара лайба і справді перетворилась у клона судна «Оріон». Інні теж було цікаво роздивитися дядькове дітище, тож вони з подругами прибігали до лайби. Вона розглядала стерно і несправжні гармати, якірні цепи і, звичайно ж, головну окрасу — русалку.

Ягнич зробив цей вітрильник як символ свого доброго життя, що було кріпким та сильним. Коли комісія приймала об’єкт, то постала необхідність дати йому назву. Та Ягнич не дав згоди на версію «Оріон», бо він такий один-єдиний. Тож назви так і не вдалося відразу підібрати. Подумали, що в самих шахтарів буде шанс вигадати щось нове.

Тепер робота для Андрона скінчилася. Він розмірковував над тим, чим тепер буде займатися. Та керівництво йому повідомило, що він отримує посаду — головний на пляжі й території. Ягнич зрозумів, що він буде просто охоронцем, проте не відмовлявся.

Кафе запрацювало. Відвідувачів було багато у вечірній час. «Морський вовк» теж часто тут бував. Офіціанти були вдягнені як пірати, але Ягничеві це було не до вподоби. Хлопці відчували полегшення, коли старий полишав заклад, і вони говорили: «Ной відбув».

Ранками Ягнич прибирав пляж від сміття.

ХХVIII
Моряк не думав, що хтось привітає його зі святом. Проте товариш-механік не забув і приїхав. А післяобіднього часу з його рідного судна прибула пара курсантів і привезла подарунок — морську форму. Оксен теж пам’ятав і подарував топірець, виготовлений власноруч.

Гуляли в кафе. Ягнич просто щасливий. Інна танцює з Олегом Заболотним. Він був другом їхньої сім’ї. Цей молодий чоловік мав гарні манери, був освічений, проте, хоч його батько і був дипломатом, та він вибрав іншу стежку в житті для себе і став курсантом морехідки.

Інна з ним говорить. Він ділиться своєю історією, пов’язаною з її дядьком. Одного разу він хотів було вже кинути свою мрію і піти з мореходки, проте під час розмови з Ягничем зрозумів, що ледь не зробив дуже страшну помилку. А ще він сказав, що чи не весь склад екіпажу переконаний, що з Ягничем ходить удача.
Олег з Інною обіцяють писати одне одному.

ХХІХ
Цей рік був дуже врожайний на зернові.

Інна написала ще одну пісню «Дума степам». Її невдовзі заспівали хористи. Голова господарства довіряє Ягничеві церемонію зрізання першого снопа. Починається гаряча пора в комбайнерів, серед яких і Петро Ягнич, що вже став справжнім міцним молодим чоловіком.

В напрямку села їде на мотоциклі Сашко Нельки. Він доставив радіограму, у якій йшлося про те, що Ягнича запрошують до участі в одному з рейсів «Оріона».

На березі стоїть постать і чекає-мріє, а море шумить.

Глупої ночі двоє гусей білого кольору вирушають зустрітися з місяцем. Чиї вони? Коршакові? Чи Овідієві? Чому вони ходять сюди, що їх манить? Чи вони сплять та сниться їм, що витають вони над морськими хвилями? Вони зупиняються поблизу Ягничевого парусника і йдуть собі геть. Щось невідоме притягує їх на це місце.

А на морських просторах на повному парусі мчить до рідного берега «Оріон».

Вподобати:
+1
0
-1