Діана Вінн Джонс «Мандрівний замок Хаула» читати скорочено (стислий переказ твору) - стор. 1 | Рецензії на книги, відгуки про прочитане, рейтинг - кращі книги

You are here

Діана Вінн Джонс «Мандрівний замок Хаула» читати скорочено (стислий переказ твору) - стор. 1

4.666665
Середня: 4.7 (3 оцінок)

Для Стівена.

Ідея цієї книги підказана мені одним хлопчиком у відвіданій мною школі. У нього було до мене прохання — створити книжку, яка б називалася «Мандрівний замок».

Я записала ім’я цієї дитини на клаптику паперу — і заховала в таке надійне місце, що так більше й не змогла його відшукати.

Я хотіла б від усього серця йому подякувати.

Розділ I, в якому Софі говорить з капелюшками
Країна Інгарія відома тим, що в ній дійсно є такі чарівні речі як семимильні чоботи та шапка-невидимка тощо. Сім’я Хаттер живе на території містечка Маркет-Чіппінг країни Інгарії. Їхню старшу доньку звати Софі. Вона жила в заможній родині: у її батьків була крамничка з дамськими капелюшками. Дівчинка стала напівсиротою у дворічному віці, коли не стало її мами. На той момент в неї вже була менша сестра, Летті, якій ледь виповнився рік. Невдовзі тато вдруге став під вінець. Його обраницею стала наймолодша з продавчинь магазину — гарненька блондинка Фанні. І скоро в них з’явилася ще одна сестричка, яку назвали Мартою. Всі дівчатка росли красивими, хоч говорили, що середня з них — Летті — найгарніша. Незважаючи на те, що старші дівчатка були не рідними для Фанні, вона любила їх так само, як і Марту. Доньки були гордістю містера Хаттера, і він відправив їх навчатися до найкращої школи міста. Софі відзначалася найбільшою старанністю. Вона любила читати і гляділа менших сестер, бо Фанні багато часу проводила в крамниці. Дівчинка навіть навчилася шити вбрання сестрам.
Містечком поширювалися розмови, що король отримав погрози від Відьми — вона казала, що уб’є його доньку. А ще казали, що чарівник Саліман отримав наказ від короля прямувати до Пустирища і покінчити з Відьмою. Та чарівник сам загинув від її рук. Через невеликий час після цієї події, на горбах, що височіють біля Маркет-Чіппінгу раптом звідкись з’явився чорнющий височезний замок. На чотирьох шпилястих вежах якого з’являвся чорний дим, у вигляді хмар. Здавалося, що він виходив із самих веж. Всі злякалися, і думали, що то дім відьми. Замок постійно рухався. То висів над вересовими заростями, то зверху скель, то спинявся внизу на північному боці. Мер казав, що потрібно попросити підмоги в короля. Та час ішов. Замок постійно пересувався, і одного разу виявилося, що зовсім не Відьма є його власницею, а чарівник Хаул.
Хаул мав славу недоброго чарівника. Містечком ходили чутки, що він, розважаючись, краде дівчат молодого віку, а потім висмоктує їхні душі. А ще говорили, що він харчується їхніми серцями. Софі, Летті та Марта отримали від батьків заборону бувати десь окремо — тільки разом. Це їм дуже не подобалося. Та згодом сестрам випало нове, більш серйозне випробування — раптово смерть забрала їхнього батька. У цей час Софі була такого віку, що вже мала можливість завершити шкільне навчання.

З’ясувалося, що батько, оплачуючи навчання дівчат, не розрахував свої статки та зараз крамниця мала багато боргів.

Як тільки його поховали, Фанні повідомила, що вона не зможе більше навчати сестер у школі. Нею було вирішено, що Летті піде в учениці до кондитерки пані Цезарі, Марта буде вчитися відьомській справі у справжньої відьми. Софі ж, як найстаршу, Фанні лишала при собі для освоєння капелюшної справи, і саме їй має перейти у спадок крамниця.

Наступний день був днем змін для дівчат — Марта поїхала в Складчасту долину, до відьми пані Ферфакс. Летті попрямувала в кондитерську, розташовану біля Ринкової площі, де її мала зустрічати пані Цезарі. Софі ж лишилася при магазині. Вона була знайома зі всіма майстрами та єдиною продавчинею Бессі, а також із постійними клієнтками, і з постачальником солом’яних заготовок теж, бо виросла в цьому магазинчику. Тож дівчина майже все знала — хіба що треба було вдосконалити вміння переконання покупців в необхідності купівлі їхнього капелюшка. Спершу Фанні повозила її із собою по крамничних справах — туди, де вони закуповують тканини, а також до торговця шовком тощо. Далі Софі займалася тільки прикрашанням капелюшків. Її робота полягала в тому, щоб пришивати квіти на чепчики, вуалі до капелюхів з велюру, оторочувати вироби шовковою тканиною, прикрашати стрічками та декоративними ягідками чи міні-букетами. У неї гарно виходило і їй майже подобалось це заняття. Та було трохи одиноко та нудно, бо поруч працювати практично лише люди поважного віку.

Найбільш цікавим для дівчини було слухати, про що говорять клієнтки. Вона працювала у своїй ніші позаду кімнати й слідкувала за тим, про що розмовляють. Одного разу до її вух долинула страшна інформація, що Хаулові вдалося зловити котрусь із дівчат. Їй щось підказувало, що цей чарівник якось пов’язаний з Відьмою Пустирищ.

«Мені здається, що Відьмі з Хаулом треба познайомитися. Чому б їм не стати парою, коли вони мають стільки спільного?» — мовила дівчина до капелюшка, над яким саме працювала.

Скоро в крамниці почали шушукатися про її сестру Летті. Говорили, що до кондитерської зараз ходять цілі юрми чоловіків, які сватаються до неї із найсерйознішими намірами, та дівчина всім відмовляє, аргументуючи це тим, що ще не доросла до того віку, щоб виходити заміж.

День за днем Софі все частіше говорила до капелюхів. Говорити просто не було до кого. Фанні практично весь день моталася містом у справах та пошуках нових клієнтів. Бессі ж безпосередньо працює з покупцями.
Справи йшли дедалі краще. Якось Фанні сказала, що, може, й не варто було відправляти дівчат учнями до відьми та кондитерки.

Наближалося Травневе свято. Покупців ставало так багато, що продавчиня не встигала справлятися самотужки, тож Софі мала їй допомагати. Тепер вона вбиралася в плаття класичного крою та сірого кольору і допомагала обслуговувати клієнтів. Товари розліталися так швидко, що дівчина мала брати додатково капелюшки додому і прикрашати їх до пізнього часу, щоб на завтра було чим порадувати покупців.

Софі, шиючи, готова була зізнатися самій собі, що живе вона надзвичайно нудно. Вона одягла щойно закінчений капелюшок, та він не личив ні сукні, ні її стомленим та почервонілим від напруги очам. Софі дуже хотілося метнутися потеревенити до Летті. Та день за днем вирватися з роботи було все більш непросто. Дівчина дала собі обіцянку неодмінно відвідати свою сестру-красуню під час Травневого свята, коли у крамнички буде вихідний.

Плітки й далі лунали під час вибору капелюшків, і якось Софі почула, що кажуть, ніби принц Джастін (брат короля) посварився з його величністю й кудись виїхав як вигнанець. Дійсно, приблизно близько двох місяців тому він проїздив їхнім містом, але ніхто не зміг його впізнати.

Ось і настав час довгоочікуваного Травневого свята. Ледь не зі світанком містяни почали свої гульбища. Фанні теж вирушила вранці, а Софі мала ще прикрасити кілька шляпок. Дівчині було відомо, що Летті сьогодні на роботі: їхню кондитерську не те, що не закривають на вихідний цього дня, а, навпаки, вона працює ще довше. Вулиця, яку вона бачила у вікні, вся поринула у святкову атмосферу: яскраві костюми юрби, торговці сувенірами на ходулях, веселощі. Це все викликало гарні емоції й у Софі. Вона пішла на зустріч із сестрою. Та вийшовши надвір, зрозуміла, що вже зовсім не має гарного настрою. Вона виділялася на фоні яскравого натовпу сірою сукнею та такою ж шаллю. Юрба була занадто гамірною та веселою для неї.

Дівчина подумала, що час роботи в самотності почав роботи її схожою до старої діви, чи, взагалі, до якоїсь каліки. Пробираючись між людьми, раптом Софі почула якийсь звук, схожий до вибуху та уздріла, що літаючий замок зовсім поряд з містом. Усі його чотири вежі видавали блакитний вогонь, кидаючись такими ж вогняними кулями. Вона боялася. Може б і вернулася назад до своїх звичних домашніх стін, коли б вже не лишила позаду більшу частину шляху. Та їй робилося все більш нестерпно від святкового натовпу і від замку, тож вона далі просто побігла. Раптом до дівчини звернувся молодий чоловік, вбраний у дивовижний затканий сріблом костюм блакитного кольору. Здавалося, що він намагався до неї залицятися. Та дівчина-самітниця злякалася й цього і мерщій метнулася в найближчу крамницю, щоб заховатися. Він здивувався, назвав її сіренькою мишкою й зізнався, що просто хоче пригостити її келихом вина.

Вона дещо зніяковіла, а ще була приголомшена його виглядом: здавалося, що він надто дорослий, а виглядав чоловік років на двадцять з великим хвостом. Лице його було худорлявим та продовгуватим, на ньому відбилися печалі досвіду життя, а волосся мало красивий золотистий відтінок. Рукави ж у незнайомця були найдовшими серед одягу усіх присутніх. Вони мали дорогі фестони та срібні вставки. А ще він пахнув тонкими коштовними парфумами.

Софі, ніяковіючи, сказала, що прямує на зустріч до сестри. Чоловік розсміявся та відказав, що він звісно, не має права їй заважати, але просить дозволу бодай скласти їй компанію в дорозі до місця призначення. Дівчина подякувала, та дозволу не дала і втекла. А решту дороги відчувала його аромат, який немов лишився поруч з нею.

Сестра була дуже рада бачити Софі. Вони втекли від натовпу та забилися десь в куточок поміж полицями з тістечками, аби поспілкуватися. Софі чогось хотілося заплакати, вона сказала сестрі, що надзвичайно рада її бачити, бо скучила і назвала по імені. А та відказала, що вона насправді є Мартою, а не Летті.

Розділ II, у якому Софі змушена вирушити на пошуки щастя
Виявилося, що це справді була менша сестра. Зовні вона походила на середню, але звички були справді її, рухи її. Дівчата домовилися і начаклували так, щоб Марта стала виглядати, як Летті. Вигадали вони це для того, щоб Летті змогла піти ученицею до чаклунки, бо їй цього дуже хотілося, на відміну від її сестри. І вони помінялися місцями. Та закляття має обмежений термін дії, тож дівчата будуть чим далі, тим більше походити на самих себе.

Вони взяли слово із Софі, що вона буде мовчати, мов риба, про їхню таємницю. Вони пояснювали, що Летті — досить розумна дівчина і хоче жити своїм розумом, а не вискочити заміж при першій же нагоді, як думає їхня мати. Марта обмовилася, що вона має заздрісні почуття до красуні-падчериці. Софі не могла в це повірити. Марта ж мала власні мотиви — їй якраз дуже хотілося весілля та сімейного життя із коханим чоловіком та десятьма (!) дітьми. Старша сестра була вражена. Вона сказала Марті, що їй рано ще думати про народження дітей, на що дівчина відповіла, що, оскільки хоче велику родину, то пора вже про неї думати. А щоби підібрати собі гідного чоловіка, вона матиме час, протягом якого поступово перетвориться на себе, й побачить, чи хлопець закохався в її душу, чи лише в зовнішність Летті.

Потім дівчата сказали, що переживали за її долю. Бо вважають, що капелюшна майстерня та крамниця не гідні її краси та розуму. Та ще й дивлячись на те, що мати не заплатила за весь час дівчині жодної копійки, хоч саме завдяки їй популярність крамнички виросла.

Летті вже мала повертатися до клієнтів, і Софі пішла. З її голови не виходили слова дівчат про те, що вона для Фанні — джерело доходу, яким та вміло користується. Їй не вірилося. Потім вона подумала про часту відсутність матері і в неї промайнула думка про те, що, може, в цей час вона і не працює, а просто десь вештається. Та дівчина відігнала від себе цю думку.

Далі, почувши від сестер, що їм платять за роботу, якось насмілилася і запитала Фанні, чи не пора їй бодай щось отримувати за роботу. Та привітно сказала, що пора, і вона перегляне рахунки та вирішить скільки. Та минув тиждень, а про гроші так ніхто і не згадав.

Дівчина говорила зі шляпками про несправедливість, яку терпить, бо немає ніякісінької користі зі своєї роботи. Вона справді почала відчувати, що нею просто користуються. Софі була настільки засмучена, чаша її терпіння майже переповнилася, і вона навіть подумала про те, щоб втекти з дому, та потім схаменулася, подумавши свою одвічну фразу: «Я ж найстарша, тож мені все одно нічого не світить».

Наступний ранок для дівчини починався невдало. Цього дня крамниця була повністю на ній. До залу влетіла невдоволена клієнта з непоказним чепчиком. Вона виставляла дівчині дурнуваті претензії, у відповідь на які та нагрубила. Але коли клієнтка вилетіла з магазину, мов опечена, Софі із здивуванням зрозуміла, що отримала задоволення від того, що змогла відстояти себе. Потім до крамниці увійшла товстезна пані в дуже дорогому вбранні та елегантно одягнений юнак з рудим волоссям та блідим і стривоженим обличчям. Він дивився на Софі благальним поглядом. Дама прийшла по новий капелюшок. Та її вигляд був настільки розкішним, що дівчина наперед розуміла, що з їхнього асортименту вона не зможе підібрати собі нічого підходящого. Жінка відмовлялася від всього, що майстриня їй пропонувала. Лишилася остання надія — елегантна шляпка, виконана в чорно-білих тонах. Та й вона не припала до вподоби цій дамі. Тоді Софі сказала: «Вам зовсім не варто було… — на цих словах чоловік, що стояв позаду своєї супутниці почав махати руками, немов попереджуючи її про загрозу, — втомлювати себе походом до нашої крамнички». Тоді дама сказала, що вона Відьма Пустирищ та змахнула долонею перед обличчям дівчини, а по дорозі до дверей мовила, що Софі не матиме можливості нікого повідомити про те, що вона стала жертвою чарів.

Софі ненароком глянула на власні руки та остовпіла — вони виглядали зморщеними та дуже худими, немов у старої. Під сірою спідницею були такі ж самі ноги. Дівчина метнулася до люстерка. Там на неї чекав жах — із відображення дивилася дев’яносторічна бабка — із сухорлявим, виснаженим, коричневуватим лицем, навколо якого опускалися рідкі пасма посивілого волосся.

Трохи часу минуло і паніка в дівчини зникла. Вона думала про все відсторонено та зважено. Вона навіть не відчувала великої злоби на Відьму. Може, трішки. Дівчина прийняла рішення йти геть з магазину. Її тіло було здоровим та сильним, хіба трішки скутим. Виходячи, вона запаслася куснем хліба, сиром, гаманцем з кількома монетами та шаллю.

Софі прийняла рішення відправити листа до сестер, як тільки дійде до того місця, куди надумала. І попрямувала в поле, що за річкою. Вона насолоджувалася природою та весняними ароматами. Згодом відчула біль у спині, та все одно цілеспрямовано йшла далі. Вона хотіла б знайти палицю. Невдовзі побачила палку, що стирчала з кущів. Коли підійшла ближче, то побачила, що на ній тримається опудало, яке хтось викинув. Та їй було шкода руйнувати свою знахідку, більше того — вона підняла його та поставила, бажаючи йому удачі своїм дивним надтріснутим старечим голосом, який врешті розсмішив її саму. Софі подумала, що вона, певно, справді стала якась дивна, мабуть, через старість. Бажаючи всього найкращого опудалові, вона мовила, що, коли б вона не була найстаршою, то воно б ожило й допомогло їй у пошуках щастя…

Далі дівчина-бабуся знайшла таки ціпок в ланцюгові прив’язаного пса. Вона його вивільнила й забрала собі.
Вона спинилася, пообідала й знову вирушила в дорогу. Вона піднімалася дуже крутим схилом — ціпок зараз їй добре ставав у нагоді. До того ж Софі ще й розмовляла з ним.

Далі вже не було живоплотів. На узбіччях не було нічого. Софі вже була похмурою, бо відчувала сильний біль в ногах і спині, та все рівно не спинялася. Ще трохи й вона все ж не витримала й рухнула на придорожню кам’яну брилу і задумала про те, як їй чинити надалі. Вона була на верхівці пагорбів, а місто простягалося ген-ген нанизу. Софі встала, щоб продовжувати свою мандрівку, але спинилася, бо почула й побачила, що Пустирищем, скрегочучи й гуркочучи у її напрямку сунув Мандрівний Замок.

Вона стояла, опершись на палицю, й просто чекала, що буде далі. Страху майже не було, була цікавість — за допомогою чого йому все ж таки вдається так незвичайно рухатися? Дівчина впевнено підняла догори палицю, махаючи нею Замкові. Вона крикнула, щоб він спинився, і, о, диво, він почув її та став. Вдячна Софі дріботіла, шкутильгаючи, в його бік.

+1
0
-1