ДІТИ ЯФЕТА

🖋️ «Діти Яфета» — це роман, в якому постав переді мною В’ячеслав Липинський та тлі пульсуючого, галасливого, ворогуючого, неоднорідного та не завжди зрозумілого українського народу. Але, — і це найважливіше, — цей роман відкрив мої очі на мене саму, на розуміння і прийняття свого менталітету та психології, історії свого народу, вчинків пращурів у минулому та взаємозв’язку мене з моїм народом зараз. А разом з тим оголився ряд постійних суперечностей та взаємонепорозумінь, що існують, турбують та розхитують нас і досі.

Книга ця, як продуманий сценарій, де усі персонажі постають живими, переконливими, кожен зі своїм характером, життєвим шляхом. І не лише головний герой, В’ячеслав Казимирович Липинський, але і все його літературно-громадське оточення розкривається наживо: Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Василь Доманицький (підготував повне видання "Кобзаря"), Дмитро Дорошенко, гетьман Павло Скоропадський, міністр освіти та ректор нового університету у Кам’янець-Подільському Іван Огієнко, Симон Петлюра, Євген Чикаленко, Василь Вишиваний, Дмитро Донцов. Усіх їх об’єднує присвята розбудові Української держави, а також любов та присвята видавничій справі, коли на останні гроші купували нові видання одне одного, аби подарувати друзям.

Біографічна мозаїка

Сюжет книги нашаровується навколо життя та найплідніших років Липинського. Найбільше мені запам’яталися наступні події та факти. В’ячеслав Казимирович став послом від гетьмана Павла Скоропадського у Відні після Першої світової війни, коли у Відні був страшний голод. І читаємо ми про ті самі, знайомі нам по сьогоденню, куплені вибори, і про небажання дослухатися до позиції українців при вирішенні їхньої політичної та державної долі. Пророчими виявляються слова Липинського 1918 року про те, що «потрібно спертися на Карпати, бо всі сили ще доведеться обернути на боротьбу зі Сходом, боротьбу, яка буде вельми тяжкою».

Йдеться тут про упередженість до дипломатів закордоном з боку Києва та Львова, страшні зусилля Липинського-посла з порятунку Української держави в Європі, які лишалися не поміченими в рідному Києві, про перекручування фактів і його власних слів, які щоразу були спрямовані проти нього.

Втративши свою садибу та родинне гніздо, в якому жив старший брат, В’ячеслав Липинський розмірковує над тим, що до його рідної землі із однаковою злістю, хижо ставляться вороги, однаково, чи вони в російських, австрійських чи німецьких формах (с.65).

Відданість Липинського справі, українській місії, що не має сьогодні аналогів, коли дипломат повністю забуває про себе, піклуючись про Україну, вирішуючи її нагальні питання, паралельно годуючи українським хлібом голодних мешканців Відня, дбаючи про професорський склад новонародженого Кам’янець-Подільського державного українського університету, слідкуючи за етичністю преси та відписуючи соратникам про небезпечні публікації, шпіонаж проти українців в Києві та ще купу всього, — ось лише частковий перелік обов’язків дипломата Липинського, котрий одного дня знаходить переваги у своїй хворобі (гангрені на шиї, що мало не забрала його життя), присвятивши час, — нічні години, — питанню шкільництва.

Книга ця про те, як В’ячеслав Липинський вигризав право писати і потім мусив ще і боротися проти «сфальшованих документів» про український рух. Як політика вже тоді була міцно переплетена із літературою та історією і громадським рухом, як тоді вже не вистачало мудрих дипломатів і гетьман Скоропадський, наче рідкісні самородки, відшукував авторитетних та мудрих діячів, аби призначити їх на посади послів Української держави, а Липинський, якому пропонували Міністра закордонних справ, або його заступника, пізніше — посла України в Болгарській столиці, все обміркувавши, погодився бути послом в Австро-Угорщині з липня 1918. Століття минуло, а в нас і досі безпорадні міністри в сусідніх столицях, ми і досі більше займаємося пам’ятниками (стор.33), замість вирішення важливих проблем, і досі не маємо спільного погляду на наше майбутнє (с.32), і тягнемо Батьківщину, наче малюки іграшку у пісочниці, кожен — до себе... Ось це наша історія, реальність, яка виноситься уважним та ретельним до непересічних наших пращурів Іваном Корсаком на поверхню літератури, аби ми могли порівняти, в яких умовах тоді існували українці і в яких тепер живемо ми.

Тут я знайшла суголосні моїм роздумам ідеї Липинського: важливість навчитися толерантно ставитися один до одного тих українців, хто живе і в Україні, і за її межами. Автор акцентує увагу на позиції Липинського про те, що будують державу не з-за кордону, а можливо це лише зусиллями тих, хто є всередині її кордонів.

Актуальними лишаються спогади Павла Скоропадського про те, як йому доводилося «наче циркачу за контрактом, балансувати» між представниками австрійської та німецької влади, білими, червоними арміями, незліченними отаманами місцевими, зайдами, якими заселяли рідну землю у попередні століття, та «варягами, що перли очманілою та вчаділою ордою на твою землю» (стор. 77).

Занурюючись у внутрішній світ ідей, переконань та світогляду В’ячеслава Липинського, стає зрозуміло, чому Іван Корсак з-поміж усього його оточення виокремлює фігуру Павла Скоропадського: їхні життєві долі, долі лідерів, масштаб яких лишився не осягнутим сучасниками, дуже близькі. І трагедія Липинського не стільки в тому, що він дещо ідеалізовував гетьмана. Справжня його трагедія в тому, що він був сам настільки наближений до ідеалу дипломата, письменника, товариша, дослідника та українця, наскільки це тільки можливо.

Але Липинський не стає бездіяльним: виношує, створює, очолює, розробляє… Коли усім здається, що настав кінець Українській державі, саме він пише статут і регламент нової державної організації у Відні — і з'являється «Український союз хліборобів-державників», що розростається десятками організацій по всьому світові.

З 1919 р. Липинський себе присвятив формулюванню теорії побудови української держави, якою голова його була зайнята і вдень, і вночі. Заснував видання «Хліборобська Україна», де друкував листи до братів-хліборобів, свої найконцентрованіші тексти.

Кульмінація. Розділеність

Ось тут ми і дістаємося серця цієї книги, що болить, стікає кров’ю, розривається через біду нашу давню, яку усвідомлював і переживав як рану на власному тілі сто років тому Липинський, і яка нікуди не зникла. І не сьогоднішня, і навіть не сторічна ця біда — роз’єднаність, «розшматованість на кляси і прошарки»(с.92 та 102). Ми роз’єднуємося і надалі з легкої руки «диригентів» власних і зарубіжних. А допоки так буде, то нічого і не зміниться в нашій історії.

Розмірковую над зерном цієї біди… — Я думаю, вродженої ворожнечі у нас не могло бути. Згадаймо трипільців, які були хліборобами та мирно жили на нашій і сусідніх землях. В деяких джерелах навіть знаходимо відомості про те, що їхні поселення не мали ані адміністративних, ані оборонних споруд. Бо вони не збиралися воювати та забирати чуже: в них свого було вдосталь. Здається мені, це під час асиміляції із іншими народами, войовничими племенами, і було занесено в українську кров чужу хромосому — ворожості та роз’єднаності, — що не дає нам побудувати єдину державу і досі. І ось запитує у листі Липинський (с. 102): як же зробити, щоб цієї сварки не було? і знову розмірковую... Звернемося до історії. Як зробив Мойсей? Повністю змінив покоління. Нам потрібно виховати ціле покоління на абсолютно нових засадах. І найперша з них — це знання правдивої історії. А друга — це книги, які здатні виховувати. Правдиві книги.

В цьому контексті я дивлюся з іншого боку на постать Івана Корсака: не стільки як на письменника, скільки як на вихователя нової постаті: українця, котрий знає власну історію, культуру, розуміє свій народ та себе.

Виховний потенціал праць Івана Корсака

Читання творів Івана Корсака — не може бути простим хобі. І, думається мені, сам письменник ставив собі вищу та значнішу мету: виховувати своїми книгами нове покоління українців. Роман «Діти Яфета», так само, як і інші його твори, це не художній твір у звичному розумінні. Я би навіть сказала, що жанрове визначення «роман» і навіть «історичний роман» вказують лише на один бік цього твору. Для мене цей роман став:

підручником з історії ХХ століття,
найдетальнішою біографією В'ячеслава Липинського,
дослідженням питань моралі, психології та соціальних відносин українців між собою та в контексті відносин із поляками у першій третині ХХ століття,
зразком найуважнішого добору, перевірки деталей для створення правдивого (адже Іван Корсак був журналістом-дослідником) портрету і героя, і народу, і подій, і епохи,
свідченням енциклопедичних знань, знання біблійських текстів та здатності їх трактувати, знаходячи і пояснюючи джерела сучасних людських непорозумінь.

Усе це мене наштовхує на роздуми про те, що тексти письменника дійсно здатні виховати покоління, і не одне, — українців. Адже вони є джерелом любові до Батьківщини, їхні ознаки — відвертість та правдивість у відтворенні її історії, глибоке знання цієї історії з усіх боків (власне, хронологія подій, життя персоналій, народу, взаємовідносин із сусідами, культура, традиції). Чому б не вивчати біографії українських діячів не через сухі та зведені до дат-подій біографічні довідки, а в процесі читання та подальшого обговорення (це має бути обов’язкова умова) його книг, присвячених цим постатям?

Так, наприклад, лише після прочитання «Перстня Ганни Барвінок», за тими небагатьма сторінками, де з’являвся у сюжеті Тарас Шевченко, автор з легкістю перетворив для мене Шевченко-портрет зі стіни у класному кабінеті на живу постать в моїй уяві.

Книгу цю про щирого українця В'ячеслава Липинського, хоча і польського походження, котрий сім’єю і життям пожертвував заради Держави Української, — раджу як обов’язкове читання усім урядовцям та високопосадовцям України зараз, на переломі часів, поколінь, історії, війни і кризи дипломатичної, що здатна знову зруйнувати державу, за яку стільки віків боролися найкращі уми і найщиріші серця українців.

«Процес самоспалення, в якому згоряє наша хата»

Сильна сторона книги

Потрібно мати неабияку сміливість, аби говорити, а не мовчати про ті речі, які є нашим болем та бідою. Століттями живе поміж українцями не лише спільність та братерство, але і підступна, братовбивча ворожість. Впродовж ХХ століття знову і знову українці видавали, зраджували владі та загарбникам один одного, сусідів, рідних, часто задля збереження власного життя чи заради власної користі. Що це? Хто і коли вкинув поміж нас, українців, це яблуко розбрату? Більшість навколо мовчать та відводять очі, і лише голосом Івана Корсака читаємо сповнені гіркоти рядки-відповідь у романі «Діти Яфета» (стор. 10, перший абзац, сторінка 13 останнє речення – стор. 14, початок). Заздрість, зазіхання на чуже, злість та жадібність, — ось воно, зерно непорозумінь поміж нас, українців, що дало злий врожай як на початку ХХ століття, примножившись у роки війни та переслідувань, так і в роки нової, сучасної війни.

Сусід, що живе у найближчому селі, який не просто видав сусіда, але і підняв на нього руку, віднявши життя, — з цієї гіркої сторінки української історії, що повторюється і досі, починається роман. Зі сторінки, яка не красить нас, українців, але яку потрібно прочитати, щоб нарешті вирвати геть, щоб більше не повторювалася вона в майбутній, новітній історії. І з неї мало-помалу розкривається внутрішній, духовний портрет В’ячеслава Липинського, котрий усвідомлює цю біду та усіма силами намагається загоїти цю рану, об’єднавши український народ.

Підсумок.

Ми діти Яфета чи Хама?

Читаючи цю книгу, я з хвилюванням в серці шукала відповідь на запитання про розділеність українців, і разом з Липинським роздивлялася її першопричину, то впіймавши власні думки, то чіпляючись за ті, що відлунювали від авторських, доки наприкінці не погодилася цілком із його висновком про те, що в кожному з нас є і Хам, і Яфет, котрі ведуть одвічну боротьбу між собою. І хто з них переможе — вже від кожного з нас і залежить.

Мені надзвичайно близькою стала порада Липинського-письменника, яку він повторював, навіть будучи важко хворим впродовж десятиліть: писати, писати і писати. Це те, до чого я прагну, адже час летить, немов вітер, десь зачепивши травичку, десь піднявши та відразу впустивши листочок, штовхнувши птаха в інший, йому не потрібний бік, а деколи дмухнувши холодом в обличчя та змусивши відвернутися перехожого. Тож писатиму і я, відшукуючи на споді серця думки та обтесуючи їх досвідом і почуттями. Може, і з моєї письменницької праці колись буде діло.

Найголовніше

Цей роман на прикладі життя і жертовності Липинського і його оточення, та хитрості і обману інших, хто називав себе українцями, ставить на меті підштовхнути читача до визначення себе: чи я відношуся до дітей Яфета? А чи до дітей Хама? І горе, якщо хтось ще не готовий зробити відповісти...

І, здається, пишучи про В'ячеслава Липинського, перечитавши його листи, щоденники Євгена Чикаленка, сам Іван Корсак узяв на замітку слова Липинського до Винниченка-письменника, якими він мотивував та спонукав останнього взятися за історичну повість часів Хмельниччини: «Треба мати самому почуття сили ...і в творі художньому воскресити» (с.131). Іван Коваль мав цього почуття сили з надлишком, який маємо змогу і ми, читачі, черпати з його творів.

🖋️ Цитати наведено за виданням Корсак Іван. Діти Яфета: роман/ Іван Корсак; художнє оформлення Ігоря Женченка. Київ: Ярославів Вал, 2010. 219 с.

Поділитись: