Експорт лондонського жаху на подільське болото

«Пастка для різника» Юрія Даценка - це дуже зухвалий і атмосферний експеримент на полі українського історичного детектива. Автор робить те, за що в іншого письменника могли б полетіти гнилі помідори за надмірну фантазію, але в Даценка це працює як ідеальний, змащений кров'ю механізм. Він бере найбільш розкручений, глянцевий британський кримінальний міф - Джека Різника - і брутально катапультує його в багнюку української провінції кінця XIX століття.

Дія розгортається у Проскурові (нинішній Хмельницький). І Даценко виписує це місто не як ностальгічну декорацію з листівок, а як брудний, галасливий, капіталістичний казан, де поруч існують ринки, борделі, таємні товариства та місцева корумпована знать.
Коли в цьому провінційному болоті знаходять моторошно понівечене тіло повії, це стає ідеальним стрес-тестом для всього міського соціуму. Перенесення «почерку» знаменитого маніяка в українські реалії створює розкішний, клаустрофобний дисонанс: зло світового масштабу раптом починає дихати в потилицю місцевим міщанам.
Тут знову маємо справу з моїм улюбленим типажем - інтелектуалом, якого обставини заганяють на мінне поле. Головний герой, молодий хірург Яків Ровнєр - це людина науки. Його мозок заточений на анатомію, логіку та причинно-наслідкові зв'язки. Він звик препарувати мертвих, щоб зрозуміти причину смерті, але тут йому доводиться препарувати хвору психіку живих.
Його лобове зіткнення з Різником - це битва залізобетонного раціоналізму з абсолютним, ірраціональним садизмом. Яків не супергерой, у нього немає дедуктивних суперздібностей чи цілої лабораторії. Його єдина зброя - це медичний скальпель і фанатичне, суто професійне небажання миритися з тим, що людське тіло можна ось так безкарно перетворювати на кривавий пазл.
Даценко філігранно і дуже їдко показує те, як працює система і з часів імперії, здається, змінилися тільки мундири. Коли стається жорстоке вбивство, яке загрожує спокою еліт і репутації міста, поліції потрібен не справжній убивця. Їй потрібен швидкий убивця. Ідеальний, зручний цап-відбувайло, на якого можна повісити справу, закрити папочку і відзвітувати нагору.
Те, як швидко і цинічно місцева поліція хапає першого-ліпшого підозрюваного, змушує Ровнєра перетворитися з простого експерта на слідчого-одинака. Він розуміє: правоохоронна машина не просто сліпа, вона добровільно закриває очі, тим самим запрошуючи маніяка продовжувати його виставу. І разом з головним героєм маніяка-вбивцю будемо шукати і ми.