Розділ VI
Ділові вже потрібно було повертатися додому, тож вони запитали в Аттікуса дозволу на прощання побути біля ставочка міс Рейчел. Під вечір всі зустрілися там. Під час прогулянки хлопцям спала на думку ідея зазирнути у вікно страшного будинку (вони бачили одне з пошкодженою віконницею). Їм дуже хотілося побачити, який же насправді Страхолюд. Потрібно було тільки дочекатися вечірнього часу, коли Аттікус, зазвичай, глибоко поринав у читання. А потім вони подумали, що коли доведеться померти від рук Страхолюда, то не так це й жахливо, бо невдовзі має початися новий навчальний рік. Джін умовляла хлопчаків не робити цього, та була безсила перед їхньою впертістю, тож пішла з ними.

Дітлахи прийняли рішення залізти на подвір’я із задньої його часини. Так і зробили. Там простягався величенький сад та вузький сарайчик із дерева.

З цього боку будинок був ще більш непривітний. Вздовж всієї стіни тут колись побудували веранду, яка мала двоє дверей та стільки ж вікон поміж ними. Зараз веранда практично наполовину розвалилася.

Вже біля вікна, на якому повисла напіввідірвана віконниця, брат із сестрою утворили «сідло», а Діл на нього всівся, і його постаралися підняти. Та крім штор у Діла не вийшло побачити нічого більше. Тоді Джем ступнув на одну зі сходинок галереї. Старе дерево під ногою обізвалося скрипом. Аж тут Джін помітила чоловічу тінь. Той, від кого вона відбилася, мав капелюха. Хлопчаки вже теж перелякано дивились на тінь, яка трохи пройшла, підняла вгору руку й опустила її донизу. Далі вона розвернулася, промайнула понад Джемом, посунула далі й сховалася десь за домом.

Діти з переляку побігли городом, на якому росла капуста. Вона дуже скрипіла під їхніми ногами. Джін перечепилася і впала й, водночас з цим, діти почули звук пострілу. Вони метнулися, аби втекти на шкільне подвір’я, а вже звідти до себе. Всевидько з Ділом швидко проскочили під дротяною огорожею, а Джемові довелося зняти штани, якими він зачепився а дріт.

Вже з дому перелякані діти помітили, що під ворітьми Редлі зібрався натовп. Під двором також стояв містер Натан, в руках якого був дробовик. Тут зібралися всі сусіди. Міс Моді повідомила дітей, що на город Редлі залізь якийсь із негрів. Через це господар стрельнув. Раптово всі, хто був тут присутній, запримітили, що на Джемові немає штанів. Йому на допомогу прийшов Діл, який досить переконливо повідомив, що той одяг тепер у нього, оскільки Джем йому програв у покер на роздягання. Батько наказав забрати його, а діти злякалися і не знали, як вчинити.

Нічного часу Джем зібрався йти по штани і попередив про це сестру. Вона намагалася його спинити, та хлопець дуже боїться, що прогнівить батька настільки, що той таки вперше зможе його відлупцювати. Тоді дівчинка не змогла відпустити його самого й пішла з ним. Всевидько спостерігала віддаля, як її братові довелося обійти двір школи. Згодом він прийшов назад. У руках тримав штани. Цього разу обійшлося без пригод, і вони спокійно поснули.

Розділ VII
Наступного тижня Джема було не впізнати: він був зовсім без настрою, практично не говорив. Джін спробувала стати на його місце і подумала, що він, мабуть, надзвичайно сильно злякався тієї ночі. Тож дівчинка залишила брата в спокої.

Тепер Джін ходила до другого класу. Нудно було й надалі. Розмахування карточками її зовсім не радувало, а читання й писання знову було забороненим. Єдине, що тішило — цьогоріч вони з Джемом ходили додому вдвох.

Через кілька дні після їхньої нічної пригоди Джем по дорозі додому нарешті зважився і розказав сестрі, що, коли він згубив штани, то вони були дуже заплутані в дротові і, звісно ж, роздерті. Та тієї ночі одяг був відчеплений та складений. Більше того, зашитий! До слова, помітно було, що шитий він був чоловічими руками.

Коли брат із сестрою проходили крізь вже знайоме дерево, то побачили, що з дупла виглядає шпагат, змотаний в клубочок. Зразу вони вирішили не брати його, бо подумали, що він покладений туди для когось іншого. Та за кілька днів вони таки забрали його, бо він там і надалі залишався і для себе зрозуміли, що всі речі, які з’являються в тому місці — для них.

Осінь була довгою та теплою. Верхній одяг практично не одягали. Десь посеред жовтня діти знайшли в дуплі два шматки з мила, які хтось вирізьбив — один перетворив у хлопчика, а інший у подобу сукні. За два тижні зі своєї схованки діти забрали повний пакет жуйок. Ще через днів сім звідти ж вони взяли медаль, яка вже стала тьмяною через свій «поважний» вік. Батько сказав, як побачив її, що такі нагороди отримували переможці конкурсів найкращого письма.

Найціннішою ж знахідкою став кишеньковий годинник. Він мав ланцюжок і срібний ножик. Щоправда, не працював, але то дрібниці.

Брат із сестрою написали листа, в якому дякували за всі ці сюрпризи, але вкласти його до дупла не вийшло, бо воно було закладене за допомогою цементу. Після цього Джем прямо спитав містера Натана, чи він заклав це дупло. Чоловік відповів, що зроби це, бо те дерево хворіє і так потрібно було вчинити, щоб воно не загинуло. Та вдома на запитання Джема про ту деревину Аттікус відповів, що вона на вигляд здорова. Трохи згодом Всевидько помітила, що її брат розплакався.

Розділ VIII
На зміну теплій осені прийшла дуже холодна зима. Аттікус говорив. Що таких холодів не було з 1885-го року. Саме тоді не стало місіс Редлі. Та це було практично непомітною подією, оскільки вона рідко бодай потрапляла сусідам на очі. Діти думали, що її смерть — справа рук Страхолюда, але батько заперечив їм і сказав, що він тут ні до чого.

На ранок землю встелила біла ковдра снігу, чого тут майже ніколи не буває. Через погоду навіть уроки вирішили відмінити. Джін із Джеком не хотіли топтатися власним снігом, тож помчали на подвір’я міс Моді. Діти носили сніг і зліпили сніговита, який мав земляну основу всередині.

Ввечері Кел намагалася обігріти дім і розтопила у всіх грубах. Діти ледве-ледве зігрілися.

Посеред ночі Аттікус прийшов до них і сказав, щоб вони вставали, одягалися в теплий одяг і виходили надвір, бо сталася пожежа в домі міс Мод, і він хвилюється, що полум’я може перекинутися і на їхній будинок. А ще батько сказав, щоб діти стояли біля дому Редлі й не плуталися під ногами дорослих.

Переважна більшість містян допомагали виносити меблі з палаючого будинку, та вогонь розгорався все більше й повз угору, не залишаючи жодного шансу підступитися. Ще мить і вже ніхто нічого не носив. Палало й на другому поверсі. Полум’яні язики от-от мали охопити дах. Діти були перелякані, боячись втратити власний дім. До пожежної машини, що приїхала відразу, доєдналася ще одна, яка тепер спрямовувала шланги на їхній будинок. Поливали його, аби убезпечити від загоряння.

Всевидько дуже замерзла. Джем обіймав її, щоб хоч трішки зігріти, та це не дало ніякого ефекту. Тоді дівчинка почала тупати ніжками, аби нагрітися.

Наступну пожежну машину вони вже побачили біля дому міс Крофорд. Пожежникам доводилося обливати його з ручних вогнегасників, бо ніде вже не було місця для приєднання шлангів.

Будиночок міс Моді впав, полум’яні бризки розліталися навсібіч. На будинках розташованих поблизу, на кожному дахові сиділи люди й за допомогою ковдр (змахуючи ними) збивали небезпечні іскорки з головешками.

Із сірістю світанку стомлений та засмучений натовп почав потроху розбрідатися домівками.

Тільки міс Моді не було куди йти. Жінка не могла відірвати погляду від згарища, що ще димить.

Аттікус забрав дітей, і вони пішли в дім. Він побачив, що на плечах доньки була накинута ковдра рудого кольору, якої в них вдома ніколи не було. Джем спершу відповів, що йому невідомо, хто її дав. А згодом він згадав. Що містер Редлі теж був присутній на пожежі. А тоді він розказав батькові і про дірку з подарунками у дереві. І про цемент. І навіть про штани, які хтось таки зашив.

Аттікус дуже здивував дітей, сказавши, що то Страхолюд приніс ковдру для дівчинки і накрив її плечі.

Зранку Джін та Джем вирішили провідати міс Мод. Жінка говорила, що їй був не до вподоби її дім, тож після пожежі вона вирішила побудувати компактний будинок — який буде найкращим зі всього штату. Виявилося, що пожежу спровокувало загоряння сажі в димоході. Джін здивувалася гарному гумору та жартам міс Мод.

Розділ IX
Сесіл Джейкобс та Джін конфліктують. Хлопець образив її батька, говорячи, що він стає на захист чорномазих у суді. Після школи дівчинка звернулася до Аттікуса з питання про це увечері. Аттікус підтвердив, що може захищати негрів, але сказав, що не треба їх називати так, як сказав Сесіл.

Він розказав, що справді зараз став на захист темношкірого Тома Робінсона. Цей чоловік мешкає в одному з невеличких сіл. Кел відвідує ту ж церкву, що цей чоловік. Вона знайома з його родиною і вважає їх порядними людьми.

Батько пояснив, що він мусить чинити саме так, бо інакше його совість не буде чистою. Він порадив доньці вести себе гідно в школі, гордо, але не опускатися до бійки, не зважаючи ні на що.

Його гризли сумніви стосовно можливості виграти в тій справі, і він повторяв: «ми були переможені 100 років до цього, але війна не закінчилася і до сьогодні». Джін в цей момент подумала, що батько заговорив, як дядько Айк Фінч — він був єдиним живими ветераном Південної армії, що жив в їхньому окрузі. Аттікус з дядьком Айком постійно говорили про часи тієї війни.

Наступного дня Всевидько зустрілася посеред шкільного двору з Сесілом. Він говорив дівчинці, що його батьки сказали, що Аттікус зганьбив їхнє місто, а той чорномазий вже повинен бути повішеним. Джін згадалися батькові настанови, і вона не полізла в бійку (що робила зазвичай).

Діти були в очікуванні Різдва: та хотіли й не хотіли його одночасно. Ялинку з дядечком Джеком вони чекали. Кожного року перед Різдвом вони вирушали з Аттікусом до станції, аби зустріти улюбленого дядька. Він був у них в гостях зо сім днів. В той же час діти знали, що, хочуть вони того, чи ні, а мусять поїхати відвідати тітку Олександру та її родину. Вони з чоловіком мають сина Генрі. Одного разу той зважився втекти з рідної домівки, одружитися та обзавестися сином. Сина звати Френсіс. Кожного року цей хлопчина лишався з дідом і бабою на всі різдвяні свята, тоді як його батьки їхали розважатися деінде. Френсісові було на рік більше, ніж Всевидькові. Його ж бабуся, тітка Олександра, на думку дівчинки, завжди була гордовита та холодна.
Нарешті дочекалися приїзду дядечка Джека. Він був наймолодшим з дітей — Олександра та Аттікус були старшими. Подарунками дітлахи були дуже задоволені — дядечко і тато подарували їм духові рушниці. Саме те, що треба! Всі разом (з іншими родичами) вони вирушили до «Пристані Фінча». Джін вважала Френсіса занудою. Тітці Олександрі впало у вічі те, що Джін постійно носить комбінезон, вона цим була не задоволена. Жінка переконана, що дівчинці необхідно змалку походити на справжню леді. Обідати, як і зазвичай, тітка відсадила Джін за окремий стіл, хоч батько так ніколи не робив. Та все це мало не таке й велике значення, коли Всевидько починала їсти — Олександра неабияк смачно вміла готувати. Коли трапеза закінчилася, Френсіс похвалився, що він вчиться у бабусі готувати, щоб, коли виросте, він вмів допомагати власній обраниці, якщо та, раптом, хворітиме. Натомість Джін відповіла, що їй би не хотілося, аби Діл для неї стояв біля плити. Всевидько розказала, що вона планує стати дружиною Діла, коли виросте, бо під час канікул він сказав, що в неї закоханий. Френсіс почав реготати і розповів, що тітка Олександра говорить, що Діл — безхатько, і постійно знаходиться в мандрах по родичах, на літо ж приїздить до міс Рейчел. Далі хлопчина відверто почав ображати Джін: «Коли ти ганяєш з бездомними псами з дозволу дядечка Аттікуса, то в цьому твоєї вини немає. Так бабуся говорила. Мабуть, твоєї вини немає і в любові твого батька до негрів, але повідомлю тобі, що через це всім родичам соромного за твого батька і за те, що у них з вами кровний зв’язок». Чорнолюб — так Френсіс обізвав дядька і сказав, що він є соромом всієї родини Фінч. Джін вже не могла стримуватися, й хотіла вдарити нахабу, та його на трішки врятувала поява тітки Олександри. Вона побула поряд недовго, і щойно вийшла, Всевидько відразу вдарила Френсіса по зубах.
Всі сварилися на Джін, і батько теж. Френсіс не сказав про справжню причину злості Всевидька, а набрехав, ніби вона сказала на нього слово «шльондра».

Коли вже приїхали додому, дівчинка розказала всю правду дядечкові Джекові. Після її слів Джекові хотілося власноруч зайнятися покаранням Френсіса, хоч до цього він підтримував його. Трішки пізніше дівчинці випало почути, як батько з дядьком про неї розмовляють. Та Джек оминув слово «Чорнолюб». Аттікус говорив, що його діти муситимуть відчути на собі чимало прикростей. Він говорив з братом стосовно справи: у нього були тільки свідчення чорношкірого із звинуваченнями Юелів. Надія, що присяжні повірять негрові, а не звинувачуваним, була дуже малою. Аттікус планував на пізніше подання касаційної скарги. «Я не розумію, що коїться з поміркованими людьми, які, здається, їдуть з глузду, коли чують, що до справи причетний темношкірий. Я сподіваюся, що мої діти завжди приходитимуть до мене поговорити, а не віритимуть чуткам…» — сказав Аттікус і помітив доньку. Він мовив, аби вона вже лягала. Джін було не в тямки, як тато зміг здогадатися, що вона підслуховує. І лиш з плином великої кількості часу вона збагнула: йому хотілося, щоб вона тоді все «підслухала».

Розділ X
Аттікус був вже майже п’ятдесятирічним. Батьки однокласників дітей були значно молодшими від нього. Це пояснювалося тим, що його покійна дружина було молодшою від нього аж на 15 років.

Коли однокласники дітей хвалилися: «А мій тато…», діти Аттікуса не говорили нічого. Ще він завжди був в окулярах, а бачив тільки правим оком.

В школі раз поз раз розмови заходили в його бік стосовно справи з негром. Всі засуджували адвоката.
Одного разу дядько Джек вчив племінників користуватися духовими рушницями, подарованими на Різдво. Від батька ж Джем отримав настанову — стріляти тільки по пляшках та жерстяних банках. Хлопцеві ж хотілося вбивати пташок. Аттікус казав, що Джем може стріляти по сойках, та ні в якому разі не можна вбивати пересмішника, бо це є великим гріхом. Джін теж була поряд, коли батько це казав і запитала міс Моді, щоб та пояснила, чому одну птаху вбити можна, а іншу ні. Жінка розповіла, що від пересмішників немає нічого поганого, вони лиш люблять співати. Від них не страждають ні сади, ні городи. Тому вважається гріхом вбивство безневинної істоти — пересмішника.

Джін хвилював вік батька. Одного разу методистам заманулося будь-яким чином добитися викупу закладеної ділянки землі, що належала церкві. Тож вони викликали баптистів на матч-поєдинок з футболу.
Здавалося, що кожен тато кожної мейкобської дитини проводив підготовку до гри, крім Аттікуса. Джем був зовсім похмурим, спостерігаючи за тим, як тато Сесіла (баптист), кілька разів потрапляє м’ячем у ворота суперників.

Однієї суботи діти пішли полювати зі своїми рушницями. Біля двору Редлі стояв старий собака Тім Джонсон. Він якось дивно рухався, тож діти вирішили покликати Кел. Жінка зразу ж побачила, що пес був скаженим і зателефонувала Аттікусові. Сусідам теж переказали про собаку. Келпурнія хотіла ще повідомити Редлі, але їй ніхто не відчинив. Тоді кухарка метнулася до заднього ходу сусідського будинку. Одночасно з цим додому приїхав автомобілем Аттікус та Гек Тейт — місцевий шериф.

Пес Тім вже майже дочвалав до провулку, що починався за домом Редлі, й спинився. Аттікус вбив його з рушниці, з першого пострілу.

Джін та Джем були вельми здивовані, коли шериф сказав, що їхній батько — «Фінч Несхибний». А пізніше міс Моді розповіла їм, що їхній тато раніше мав титул найкращого стрільця округу. Йому вдавалося збити 14 голубів, вистреливши 15 разів. Та пізніше він прийняв рішення не стріляти, коли немає справжньої необхідності. Діти пишалися татом, але не розказали про все однокласникам, послухали міс Моді, яка любила говорити, що «Нормальним людям не випадає пишатися своїми талантами».

Розділ XI
Діти практично щодня зустрічали батька, коли він повертався ввечері додому. Якось вони минали дім місіс Дюбоз, крізь двір якої, в будь-якому разі, доводилося проходити. Це стара та хвора самотня жінка, з якою жила лиш прислуга — молода негритянка. Міс Дюбоз була вже настільки немічною, що цілими днями лежала, або ж виїжджала на прогулянку у візку-кріслі з колесами. Діти терпіти не могли цю особу. Її очі були нахабними та колючими, а безцеремонне розпитування про їхню поведінку взагалі виводило дітей з рівноваги. Стара аж затіпалася, коли почула, що Джем може називати тата Аттікусом. «Мати цих дітей була найкращою жінкою у світі, — говорила місіс Дюбоз, — не можна спокійно дивитися на те, як їхній батько їх розбалував».

Наступного дня після свого дванадцятиріччя Джем вирішив відвідати місто, аби витратити ті кошти, які йому надарували. Хлопчакові хотілося придбати маленького парового двигуна та жезл, який зазвичай є в тамбурмажорів (його хотів подарувати Джін). Їм знову довелося минати місіс Дюбоз. Стара сказала, що вони ледарюють. А ще мовила брехню, ніби Джем поламав виноград вдома у міс Моді. Джін же їй не вгодила комбінезоном, бо «мала б носити сукню». Вона сказала, що такий одяг можуть вдягати лиш ті, що прислуговують в кафетеріях. «Оце так Фінчі! Одна, мов прислуга в кафетерії, а інший — по судах за чорномазих заступається!» — мовила зла жінка. Джема шокували її слова. Місіс Дюбоз добилася чого хотіла.

«Вашого батька можна сміливо назвати таким же, як чорномазі та всяка біла гидота, на захисті якої він стоїть» — наостанок мовила стара. А ще додала, що родина Фінч — розумово-відстала.

В місті Джем придбав іграшку-модель парового потяга і жезла для сестрички. Дорогою додому діти знову дійшли до будинку місіс Дюбоз. Джем схопив жезл, який його сестра тримала в руках, і забіг на подвір’я ненависної старої. Жезлом, з великою злістю, він збивав вершки кожної камелії, а коли скінчив, зламав іграшку навпіл і кинув додолу. Джін верещала. Брат скубнув її за волосся і сказав, що, якби можна було, він вдруге повторив би все зроблене, і коли вона не закриє рота, він не лишить в неї на голові жодної волосини.
Ввечері Джін та Джем не зустріли батька, а тинялися кухнею.

Діти так і не зрозуміли, яка сорока принесла Келпурнії на хвості інформацію про все, що з ними відбулося, та було відчутно, що їй все відомо. Втішання — це було не зовсім про неї, але вона поспівчувала Джемові за допомогою ще гарячого шматка хліба з маслом. Хлопчина розділив його із сестрою. Трохи пізніше повернувся з роботи Аттікус, тримаючи в руках зламаний жезл та бутони камелій.

Джем переповів всі слова, сказані старою. Та тато відказав: «Синку, мені добре відомо про всі ті закиди від твоїх однолітків стосовно ситуації, що склалася через мою судову справу, та так поводитися із старою хворою жінкою не можна за будь-яких умов. Я наполягаю, аби ти пішов і поговорив із нею».

У Джема не було іншого вибору, він пішов. Всевидько ж сиділа у батька на руках і слухала його настанови про те, що влітку справи тільки погіршаться, а захищати темношкірого він мусить через своє сумління. І їм теж доведеться все стерпіти. «Чинити, як підказує совість, на жаль, іноді треба всупереч суспільній думці».
Джем швидко повернувся. Він розказав, що навів лад у понівеченому ним саду і буде працювати в місіс Дюбоз кожної суботи, аж доки квіти знову виростуть. Також він мусить розважати стару читанням протягом цілого місяця.

Вже наступного дня дітям довелося йти в ненависний двір. Образ від старої не поменшало, але брат із сестрою, зціпивши зуби, мовчали. А згодом Джемові ще й довелося почати читати «Айвенго».

Вони потрапили якраз на один з приступів старої леді. Дивилися на потьоки слини з її рота й відчували страшенну огиду, а дівчинка ще й страх. Коли пролунав дзвін будильника, негритянка-служниця наказала дітям вийти, бо Дюбоз прийматиме якісь лікарські препарати.

Увечері дітлахи отримали від батька невеличкі подаруночки — Джін дісталися жовті олівці, 2 штуки, а Джемові — журнальчик про футбол. Вголос ніхто цього не озвучив, але всі розуміли, що цим вони були винагороджені за спілкування зі старою.

Наступного дня все було так само, і кожен день був схожий на попередній. З часом у дітей вийшло до всього звикнути: спершу місіс Дюбоз дорікала Джемові квітами та батьком-чорнолюбом, а далі затихала і зрештою наче й зовсім не пам’ятала про їхню присутність. Із дзвінком будильника Джессі (служка), виводила їх геть. Решту вечірнього часу вони витрачали на свій розсуд.

Одного вечора Аттікус, поговоривши з кимось телефоном, сам вирушив до старої. Назад він прийшов з коробкою від солодощів в руках. Аттікус сидів посеред кімнати в кріслі. Коробка стояла поряд на підлозі. Він повідомив синові та доньці, що відтепер їм не треба буде нікуди ходити, бо старої не стало. Він розказав, що вона лікувалася морфієм, точніше, тамувала постійні болі. Таким чином в неї була можливість помирати без мук. Та її характер був непримиренним. Незадовго перед Джемовою витівкою жінка звернулася до адвоката з проханням — вона вирішила написати заповіт. За словами її лікаря, земний її шлях мав обірватися вже через кілька місяців. Та за крок до смерті ця жінка прийняла рішення побороти залежність від морфію. Вона змогла. Читаючи, Джем міг хоч на трішки відвернути увагу хворої, тож дзвінок будильника чувся все менше, приступи відступали. Стара відійшла у засвіти без краплі морфію в крові.

Батько віддав коробку синові. В ній для нього поміж мокрою ватою лежала неймовірно-красива камелія біло-прозорого кольору. «Що цій карзі від мене треба!» — крикнув Джем і пожбурив квіти геть. Та через невелику кількість часу він взяв до рук камелію та погладив її тендітні пелюсточки.