Розділ XXIV
Одного разу до тітки прийшли подруги, і вона навіть дала дозвіл Кел подавати страви, хоч до цього ні разу не дозволяла. Діл із Джемом вирушили на Баркерову заводь. Там Джем намагався навчити друга плаванню, бо літні канікули вже добігали кінця, і Ділові потрібно було невдовзі від’їздити.

Членами місіонерського товариства, запрошеними тіткою, обговорювалися різноманітні проблеми. В цей час Джін намагалася допомагати Келпурнії. Дівчинка була вбрана в святкову сукню рожевого кольору, туфельки та нижню спідничку. Коли гості почали куштувати страви, Олександра гукнула Джін. Тітка прагнула, щоб племінниця по швидше почала поводитися як справжня леді. Із членами товариства на гостину прийшли ще й сусідки Фінчів. Джін зніяковіла та присіла поруч міс Моді. Міс Крофорд спитала її, ким вона стане в майбутньому. Джін відповіла, що буде простою леді. Міс Стефані розсміялася і пожартувала, що вона буде адвокатом.

Жіноча половина гостей розговорилася про жінку Тома. Розмова була про те, що потрібно відправити котрогось із їхніх глав сімейств до священика темношкірих та попросити, щоб він підтримав Гелен. У Джін промайнула думка про те, що їй комфортніше спілкуватися з чоловіками, аніж жінками. Від містера Гека Тейта, наприклад, можна не боятися невинних запитань, що заплутають тебе, а потім зроблять об’єктом глузування. Джем з віком перестав чіплятися до неї, за винятком тих випадків, коли вона сама ляпне якусь дурню.

Коридором йшов Аттікус. Джін була здивована ранньому поверненню тата. Він погукав Олександру та Келпурнію в кухню. Джін з міс Моді також пішли. Аттікус говорив Келпурнії, що вона має їхати з ним до Томової дружини. Вони мають сказати їй, що Тома не стало. Він був убитий при спробі втечі. Подія відбулася, коли ув’язнених вивели на прогулянку. Говорять, що він, подібно до божевільного, намагався перебратися через огорожу при всіх. Варта вимагала, щоб він спинився. Спочатку пролунали попереджувальні постріли, а після — вистрелили в нього. Він був убити вже на загорожі. Говорять, що коли б його друга рука була теж здоровою, то йому б вдалося втекти — настільки моментально все відбувалося. Його тіло пронизали 17 куль. Аттікус говорив, що наступне слухання могло виправдати хлопця, та він, напевно, зовсім зневірився, що зможе вийти на волю і спробував, бодай, втекти.

Олександра закрила лице долонями. А дихання міс Моді було таким, немов вона тільки закінчила піднімання крутими сходинками. З іншої кімнати долинав веселий гомін гостей. Адвокат із кухаркою вийшли з дому. Тітка мовила, що здоров’я її брата підірване через роботу, яка змушує боятися інших. Їй хотілося, аби всі ці події пошвидше добігли кінця. Міс Моді намагалася заспокоїти її, говорячи, що серед містян є невеличка кількість осіб, що вірять в справедливість суду не лише для білошкірих. Дівчинка з тіткою та міс Моді повернулися до компанії, немов нічого не відбулось. Чувся веселий сміх гостей, а господині доливали кави, виносили нові частування, і все було, як має бути.

Розділ XXV
Почалася осінь. Діл повернувся додому, а Всевидькові стало дуже сумно без нього. Джем таки навчив його плаванню, встиг. Діл розказав Джін, як Джем та він їздили до дому застреленого негра того дня, коли їхній батько теж був там, аби повідомити про його смерть. Щойно вони в’їхали в негритянське селище, Гелен побачила містера Фінча і повалилася на землю, немов хтось невидимий підтяв її: жінці відразу все стало ясно. Хлопці бачили все це у вікно авто.

Мейкомб сколихнувся від звістки про Томову кончину. Пару днів не було інших розмов. У всьому окрузі говорили. Мейкомбці не вбачали нічого незвичайного в Томовій смерті. На шпальтах газети містера Андервуда писалося, що вчинок негра був зрозумілий навіть дітям. А ще було сказано, що вбивати інвалідів — без різниці, стоячих, ходячих, чи тікаючих — великий гріх. Редактор порівняв вбивство цього чоловіка із безглуздим відстрілюванням нешкідливих співочих птахів, пересмішників, які винищуються мисливцями та дітьми.

Джін не знала, як зрозуміти це, коли читала першу шпальту газети. Безглузда смерть?.. Томова справа велася відповідно до законів. Йому був винесений вирок. Він був засуджений дванадцятьма особами — людьми чесними та правдивими. Тато стояв на його захисті, викладаючись максимально. Лиш пізніше дівчинці стало ясно, що намагався донести читачам містер Андервуд: незважаючи на старання адвоката і те, що він таки зміг переконливо довести невинність хлопця, відбувалося ще одне судове засідання — в душах всіх присяжних. Змінення цього вироку було не під силу навіть такому професіоналові, як Аттікус. Робінсон був приреченим ще з того часу, як Мейєла почала кричати.

У цей же час всі місцеві дізналися, як була сприйнята містером Юелом новина про Томову кончину — він проказав: «З одним закінчено, зосталися ще двоє».

Розділ XXVI
Почався новий навчальний рік, і діти знову щоденно проходили біля двору Редлі. Джем тепер ходив вже у сьомий клас до іншої школи. Всевидько ж — в третій клас. Цього року вони лиш зранку виходили в школу разом та бачилися, обідаючи. Джем захоплювався футболом, але зараз йому лиш дозволили носити воду у відрах для членів команди. Та він і цим був задоволений. Додому кожного дня вертався із сутінками.

Джін тепер не боялася будинку Редлі, хоч він не змінився й далі був похмурим, непривітним, немов заховавшись в тіні від великих дерев. Коли була гарна погода, містер Натан і далі їздив до міста. Страхолюда було не видно.

А все ж із пам’яті дівчинки не стерлися ні дві монетки, ні жуйки, ні мильні лялечки, ні медаль з годинником. Вона думала, що брат всі ці речі береже в якомусь місці. У Джін з’явилася невеличка мрія — побачити Артура Редлі та поздоровкатися з ним.

Влітку у Джін із Джемом стільки всього сталося, що вони вже перестали боятися Страхолюда. Якось батько сказав, що найближчим часом, мабуть, не буде ніяких особливих подій. Кожен наступний день знову став схожий на попередній. Ще пройде трохи часу, і містяни вже перестануть зовсім згадувати Тома Робінсона.
Одного дня на уроці в Джін вчителька розповідала про демократію та диктатуру. Розбирали все на прикладі Гітлера. Учителька із засудженням ставилася до поведінки фюрера стосовно єврейського народу. Вдома Джін поділилася цим із братом, а потім додала, що сама ж вчителька під час суду казала іншій жінці, що хоче, аби негрів провчили, бо вони стали аж надто розперезані, тож, дивися, ще трохи й будуть хотіти женитися на білих. Дівчинка емоційно сказала: «Як вона так може, Джеме? До Гітлера вона відчуває ненависть і, в той же час, має такі лихі думки стосовно темношкірих людей!» Ця фраза сильно вплинула на Джема. Він зіскочив, вхопив Всевидька за одяг і потряс. Хлопець волав, щоб вона не говорила більше ні слова про те судове засідання. Дівчинка помчала до татка. Він все чув. Адвокат пояснив доньці, що її брат прагне стерти ті події зі своєї пам’яті, бо вони дуже ранили його, але досі він не зміг цього зробити. Та це не страшно. З плином часу у нього вийде зі всім розібратися і менш емоційно думати про те, що зараз не дає йому спокою. Джем зможе стати таким, як раніше.

Розділ XXVII
Чоловік був правий — з часом все заспокоїлось. Мейкомбці повернулися до неквапливого, розміреного життя. Але середина другого осіннього місяця була ознаменована трьома незначними подіями.

Спершу містерові Бобові Юелові дісталася робота, але вже зовсім скоро він знову був безробітній. І все повернулося до свого русла: він кожного тижня приходив в окружний відділ соцзабезпечення, де отримував допомогу грошима. При отриманні чеку завжди бурчав, що всяким виродкам уявляється, мов вони правителі міста, а чесна людина не має змоги заробляти.

Головною особою другої події став суддя Тейлор. Якось ввечері він почув, що щось набридливо шкрябає.
Спершу судді здалося, що то пес. Та він переконався, що тварини немає. Аж тут чоловік побачив, що двері, які ведуть на веранду, були відкритими, до того ж ще злегка погойдувалися, мов хтось через них щойно зайшов, чи вийшов. За домом мелькнула тінь. Рушниця вже була в руках судді, коли його жінка повернулася із церковної служби.

Третьою подією було те, що у Лінка Діза, який раніше наймав Тома, тепер працювала Гелен. Та жінці було не просто добиратися до робочого місця, оскільки їй доводилося робити обхід дому Юелів, що додавало ще десь милю до й так довгого шляху. Вона не відразу почала їх обходити. Перший раз негритянка йшла біля двору і їй вслід почали кидати різний непотріб. Роботодавець запримітив, що Гелен йде не звідти, звідки б мала йти від дому. Тепер жінка йшла відрізок дороги до будинку Юелів разом із містером Лінком. Він попереджав Юела про те, що забезпечить йому старість у в’язниці, коли він займе Гелен. Та жінка не позбавилася переслідування, що показав вже наступний день. Юел отримав нове попередження від містера Лінка.

Олександра висловила думку з цього приводу, що у душі Юела, напевно, затаїлася злоба до всієї групи людей, що хоч якось причетні до судової справи з його донькою. Мстивість подібних Юелові людей лякає. Тітка була переконана, що непроханим гостем судді Тейлора був саме Боб Юел.

Наприкінці жовтня Джем таки, мов підзабув все пережите, а в його класі та класі сестри вже ніхто їх не ображав через батькову діяльність.

Спершу не було визначено якогось конкретного святкування хелоуїну. Та рік тому дітям вдалося неабияк потурбувати двох міс, що змусило батьків задуматися. Ситуація стосувалася сестер Барбер, які були старими дівами й мали єдиний в Мейкомбі дім, в якому був підвал. Нікому не було відомо, для яких цілей їм було потрібне підвальне приміщення, але жінки його замовили, і він був викопаний. Решту життєвого проміжку вони були заклопотані тим, що ганяли із нього дітвору — покоління за поколінням. Зараз Сара та Френсіс були глухими (їх називали Тутті та Фрутті). Фрутті була допитливою людиною, тож купила собі дуже велику слухову трубочку. Настільки велику, що її сестра казала, що вона грамофонна. Дітям це все було чудово відомо. І перед днем всіх святих декілька забіяк, дочекавшись, поки старенькі леді заснули, пробралися до вітальні (бо в їхньому місті наніч замикали двері лише Редлі). Потім дітвора перетягла всі предмети меблів до підвалу. На ранок криком та гамором сестри Барбер попіднімали всіх сусідів з ліжок ще до світання. Міс Тутті була переконана, що меблі були вкрадені мандрівними торгівцями, що були в місті проїздом пару днів тому. На виклик приїхав шериф. Він був із собаками. Тварини повели в підвал.

Тож після цієї пригоди мейкомбське товариство прийняло рішення організувати святкування, щоб діти знову не вигадали щось подібне до минулорічного самостійно. Відкрили великий зал у школі. Дорослим цікаво було подивитися на живі картини, а для діток буде організована розважальна програма. А ще проводитиметься конкурс найкращого самодільного маскарадного костюму, переможець якого отримає двадцять п’ять центів.

Джін та Джем були надзвичайно раді. Зовсім скоро дівчинці стало відомо, що того вечора їй треба буде виступити перед усіма глядачами. Одна місіс вигадала незвичайну живу картину, в якій Всевидько буде шинкою. Дітям потрібно було зобразити різноманітну сільгосппродукцію, яка виробляється в їхньому окрузі: Сесіл Джейкобс, до прикладу, назначений в ролі корови, Агнеса Бун — квасолини тощо. За планом, дітлахи повинні по черзі вийти на сцену, демонструючи карнавальний костюм, а потім хором заспівати куплет про Мейкомб. Після цього відбудеться урочисте винесення державного прапора однією з міс.

Виготовити карнавальне вбрання було не складно. Звернулися до місцевої швачки місіс Креншо. Вона мала чудову фантазію. Майстриня вигнула сітку з дроту, надаючи їй форму шинки. Потім на цей каркас була натягнута бура тканина і розфарбована. Джін варто було лиш нагнутися, щоб їй натягнули через голову цей виріб. Довжиною він був по коліна. Щоб дівчинка щось бачила в тому вбранні, були вирізані дві дірочки на рівні очей. Джем говорив, що Всевидько стала справжньою шинкою з ніжками. Щоправда, в костюмі було незручно: він був затісний, через що в середині було душнувато, почухатися неможливо і зняти його нереально без сторонньої допомоги.

Наприкінці Дня всіх святих, перед початком свята Аттікус сказав, що він дуже стомлений, бо всі сім днів до цього був у Монгомері і щойно приїхав. Тітка теж сказала, що стомлена, бо протягом всього дня займалася прикрашанням сцени, тож тепер хоче лягти як можна раніше… Аж тут вона запнулась, недоговоривши, а потім мовила, що їй чогось раптом зморозило спину.

Джем сказав, що піде з сестрою на свято.

Розділ XXVIII
Вечір був темним, місяць сховався десь за хмарами. Від вуличного ліхтаря падала темна тінь на дім Редлі. Джем тихо захіхікав, несучи в руках сестрине карнавальне вбрання. Хоч вони жили майже біля школи, та хлопчина мовив, що тато точно не пустив би сестру без супроводу. Діти проходили повз дім Редлі. З неба над їхніми головами долинав спів пересмішника. Повертаючи за ріг вулиці, дівчинка за щось зачепилася. Джем намагався її спіймати в польоті й випустив з рук костюм на запилену доріжку. Джем втрималася на ногах. Брат із сестрою йшли без світла і старалися не зійти з доріжки та не впертися в стовбур самотнього старезного дуба, який, вони знали, був десь поруч. Він був такої товщини, що діти вдвох не змогли б обійняти його. Аж тут раптово хтось із темряви стрибонув на них. Джем злякався й почав кричати. Яскраве світло засліпило їх. Та вони зрозуміли, що стали жертвою жарту Джейкоба Сесіла, який тримав в руці ліхтарик. Хлопець був дуже задоволений своєю витівкою. Він вже був у школі, та коли помітив, що Джін із Джемом немає, то помчав під дуб, бо йому було чудово відомо, що вони завжди йдуть цим шляхом.

У залі вже були всі мейкомбці. Відсутній був тільки Аттікус, дами, що займалися приготуванням приміщення і були дуже стомлені, та декілька самітників, які уникають людей.

У вестибюлі був цілий натовп святково одягнених людей, які жили на околицях. В закуліссі Дівчинка зоставила карнавальне вбрання та помчала на розваги до кімнати жахів, помістя вампіра, а також хотіла купити якогось солоденького смаколика.

З початком виступів вчителька допомогла дівчинці перевдягтися. На сцені місіс Мерівезер вже піднесено розповідала про їхній округ. Практично всі її фрази супроводжували удари барабанів. Жінка розказувала, що Мейкомб є найстарішим округом штату. Раніше він входив до складу Міссісіпі з Алабамою. Перша ж біла людина, що з’явилася на території тутешніх незайманих лісів — п’ятиюрідний дід судді, що зараз займається справами спадкування. Та він більше не повернувся з того лісу. Наступним білим тут з’явився хоробрий полковник Мейкомб. Не менше половини години гості слухали про його подвиги. Коли ж настав час виходу дітей, вчителька кілька разів кликала «шинку», доки Джім таки зрозуміла, що це до неї й час виходити. Після всього брат сказав їй, що все вона зі всім впоралася, лиш трішки запізнилася на вихід, та й усе. Хлопчина все більше походив на тата, який мав здатність підбадьорювати людей у складних для них ситуаціях.

Джін і Джем вже виходили зі школи після свята, і дівчинці захотілося піти додому в костюмі. Місяць так і не з’явився. Було дуже темно й надалі. Діти йшли нічним шкільним двором, вдивлялися, чи немає чогось під ногами, але не бачили нічогісінько. Джем мовив, що щось наче почув. Вони ступили ще крок чи два, як він вдруге сказав сестрі спинитися, і прислухався. Щойно ж вони знову пішли, як вчувся знову якийсь звук, що долинув цього разу і до вух сестри. Діти сподівалися, що їх хоче розіграти Сесіл, як і звечора. Хтось, кого вони не бачили, човгав ногами так, немов мав заважке взуття. А ще він був вбраний у грубі полотняні штани, що видавали шелест при ходьбі. Далі цей хтось почав бігти. Дівчинка та хлопчик зрозуміли, що він рухається в їхньому напрямку. Сітка, в яку була вбрана Джін, зім’ялася вмить від чогось, чи когось, почувся скрегіт металу. Дівчинка повалилася додолу й почала котитися якомога далі й намагалася звільнитися з костюма. Недалеко біля неї вона чула чиєсь борсання, биття ногами по землі, шкрябання об корені. До Джін прикотився брат. Хлопець вмить піднявся та тягнув сестру за собою, та побігти їм не вдалося, бо Всевидько була сплутана. Діти вже майже дійшли до дороги, як Джін почула, що рука брата вже її не тримає, він впав. З темряви знову долинали звуки сутички — поряд щось відбувалося. Аж тут почувся хрускіт, після чого страшно заволав Джем.

Джін побігла рятувати брата, аж раптом скочила на чиєсь пузо великого розміру. Його власник ойкнув і намагався ухопити дівчинку за руки, але на ній й досі був понівечений костюм, тож йому не вдалося. Та він придавив Джін з такою силою, що в неї не виходило навіть ворухнутися. Аж тут чиїсь руки схопили нападника позаду та звалили, дівчинці ледь вдалося не впасти. Вона не могла ворухнутися. Шуміти перестало, почувся чийсь хрип і знову навколо запанували тиша з темрявою. І чутно було тільки чиєсь важке дихання та спотикання. Здавалося, що той хтось обперся об дуб і почав кашляти так жахливо, що аж хлипав. Джін кликала Джема. Відповіді не було ні від важко дихаючої людини, ні від брата. Особа з-під дуба відійшла вбік і щось шукала на землі. Далі, стогнучи, почала тягти вантаж відчутно великої ваги. Джін стало ясно, що в темряві їх чотири особи. Важко та невпевнено людина йшла в напрямку дороги. Джін на слух пішла за нею. Дівчинка нишпорила ногою навколо себе. І їй вдалося щось знайти. Когось. Через босу ногу вона відчула тканину штанів, ремінь, лице було зароще густою щетиною, відчувався запах перегару.

Стоячи вже на дорозі, Джін побачила у світлі від ліхтаря незнайомця з-під дуба. Він йшов дещо непевно — йому щось заважало важке. На його руках був Джем. Вигин хлопцевої руки був якимось неприродним. Щойно Джем був покладений незнайомцем на порозі Фінчів, як вискочив Аттікус. Він зателефонував шерифові й повідомив про напад на його дітей. Джін нарешті переодягли. Тітка поспіхом попрямувала до Джема.

Прибув лікар Рейнольдс. Він обстежив хлопця, який й досі був без тями. Лікар сказав, що в хлопця важкий перелом в районі ліктя. Не забарилася й поява Гека Тейта. Джін зайшла в кімнату, де був брат. До тями він поки що не прийшов. В кутку вона помітила чоловіка нахиленого до стінки. Це він ніс її брата на руках. Вона його раніше ніколи не бачила. Також тут були тітка з татом. Невдовзі прийшов шериф і сказав, що оглянув місце злочину: біля дуба він знайшов бездиханне тіло нападника — Боба Юела. Поміж ребер в його тіло хтось встромив кухонного ножа.

Розділ XXIX
Джін згадалося, що якось говорив старий Юел: «Я відімщу Аттікусові, навіть якщо треба бути ждати шансу на це до останнього дня життя».

І містерові Юелові ледь не вдалося виконати свій план. Та це було останнім його вчинком.

Тітка Олександра покидала кімнату з відчуттям провини, бо не могла собі пробачити, що діти пішли самі. Шериф звернувся до Джін, щоб вона розказала про всі події. Дівчинка переповіла своїми словами все, що відбулося цієї страшної ночі. Шериф роздивився її карнавальний костюмчик та мовив, що вона має завдячувати йому врятованим життям. Він ткнув туди, де дротяна сітка була глибоко подряпана, напевне, за допомогою ножа. «Юел розумів, що творить», — пробубонів шериф. — Він невимовний покидьок. Напився і розходився — попрямував на вбивство дітей. Стрітися з вами віч-на-віч в нього б не вистачило духу», — сказав він Аттікусові. Далі дівчинка розказала, як її намагалися задушити, але комусь вдалося звалити його. Напевно Джем став у пригоді.

Незнайомець і далі був під стіною. Він мав настільки білесенькі руки, що зразу думалося, що вони не бачили сонячних променів. Його одяг був брудним, а дещо роздертим. Він був худорлявої статури, з білим, як руки, лицем, лиш підборіддя було трішки темнішого відтінку. Щоки були худими та запалими, рот великим, очі невиразно-сірими. Волосся було рідким.

Джін дивилася на нього безвідривно і дивувалася. Він кволо усміхнувся. Несподівано щоками дівчинки потекли сльози, вона все зрозуміла і промовила: «Вітаю, Страхолюде!»
«Можеш говорити містер Артур або містер Редлі», — виправив необдуману фразу доньки Аттікус. Лице Артура осяяла лагідна усмішка. Він дивився на дівчинку, а вона в цей момент помчала до брата. Повернувся лікар з пакунком в руках.

Всі повиходили. Джін запропонувала Артурові присісти в крісло у галереї. Саме таким і тут вона його й уявляла. Аттікус присів на садову гойдалку, шериф — біля нього, але в кріслі. Дівчинка ж сиділа неподалік Страхолюда.

Аттікус мовив, що ця справа буде розглядатися окружним судом. Батько думав, що Юел загинув від Джемових рук і прагнув, щоб все відбулося по букві закону. Але Тейт повідомив, що в Юела вийшло самому наштрикнутися на власний ніж. Аттікус вдруге повторив, що хоче, щоб його син відповів за скоєне. Та шериф почав розтлумачувати, що Юел при падінні наштрикнувся на власну зброю. Це ймовірно сталося, коли він штовхнув Джема додолу і перечепився об корінь. Тейт переконливо говорив Аттікусові, що хлопчина Джемового зросту та статури та ще й зі зламаною кінцівкою не зміг би перемогти дорослу людину.

Шериф сказав, що Томова смерть була несправедливою, а особа, яка винна в його смерті, зараз сама скінчалася. «Я думаю, містере Фінч, що витягати на публіку особу скромної, тихої вдачі, що зробила благу справу не тільки для вашої родини, а й для всіх містян, буде просто грішно. Я не хочу брати цього гріха на свою душу. Була б це інша персона — було б по-іншому», — мовив містер Тейт, — Може, я й не велика птиця, містере Фінч, та зараз я є шерифом Мейкомбу, і повторюю, що Юел сам звалився на власний ніж. Доброї ночі, сер!». Шериф покинув подвір’я.

Після цього Аттікус сказав доньці: «Містер Юел випадково звалився на власну зброю. Тобі це зрозуміло?» «Звісно, шериф правий». Всевидько обійняла тата. Аттікус відсторонив доньку і подивився їй у вічі. «Про що ти?» «Це було б однаково, що убити пересмішника, правда?» — мовила дівчинка.

Аттікус перед тим, як піти в будинок, звернувся до Страхолюда Редлі: «Я дуже вдячний вам за моїх сина з донькою, Артуре».

Розділ XXXI
Артур човгав ногами, йому важко це давалося, бо на лобі виступили крапельки поту. Він рухався невпевнено, немов боячись, що стане не в те місце, чи візьметься не там. Джін вела цього чоловіка до брата. Олександра звільнила кімнату, щойно вони увійшли.

Страхолюд пильно вдивлявся в лице Джема. Джін взяла чоловіка за руку та відчула її тепло. Разом вони наблизилися до Джема, що лежав у ліжку. Артур схилився й обдивився хлопчину. На обличчі чоловіка були одночасно інтерес та страх, мов він вперше побачив справжнього хлопця. У нього навіть щелепа відвисла, доки він роздивлявся Джема згори до низу. Поривався підняти руку та зразу й передумав. Всевидько мовила, що йому можна погладити її брата. Чоловік з ніжністю гладив волосся Джема. Після цього Редлі вийшов до веранди й запитав дівчинку: «Проведеш мене додому?» Його слова звучали аж надто тихенько, голос був схожим до голосу хлопчика, що боїться темряви. Джін вже ступила на східці, коли розуміла, що йти за руку з Артуром їй не годиться на подвір’ї, тож маленька леді взяла чоловіка під руку. Він навіть ледь пригнувся, аби дівчинці було зручніше.

Вона провела їхнього рятівника до вже згадуваного вуличного ліхтаря. Джем був тут мільйон раз, обнімав стовп, на якому висить ліхтар, і весь час ждав зустрічі, не покидав сподіватися. Брат із сестрою проходили по цій доріжці дуже часто, та на подвір’я Редлі Всевидькові довелося заходити лиш другий раз за весь час. Артур пішов у будинок. Того разу Джін бачила його востаннє.

В їхній галереї дівчинка побачила, що звідси, через вікна, вулицю видно повністю. Джін подумала про ті слова, що колись почула від батька: щоб дійсно зрозуміти якусь особу, потрібно влізти до її шкіри та побути в ній деякий час. Всевидько лиш на мить затрималася у веранді, та їй і цього вистачило.

Коли вона повернулася, то побачила, що батько сидить біля її брата. Вона опустилася поруч. Тато читав «Сірого привида». Дівчинка просила, щоб він почитав для неї вголос. Вона з усієї сили старалася не спати, та надворі зашелестів дощик, кімната була теплою, а татів голос був лагідним та спокійним, і в нього на колінах було найзатишніше у світі, тож не дивно, що сон її таки здолав.

Аттікус переніс її до ліжка.