Хто ж шукатиме відьму в ліжку інквізитора?

Уявіть французький середньовічний котел. З одного боку Церква та її елітні пси-шасери. З іншого - відьми, яких методично пускають на барбекю. У центрі м'ясорубки опиняється Лу - відьма-втікачка, яка заблокувала власну магію, ховається на соціальному дні, брудно лається і просто відчайдушно намагається не здохнути. 
Мег'юрін бере заїжджений троп від ворогів до коханців і викручує його до дзвону у вухах. Лу та Рід Діґорі - капітан мисливців, застібнутий на всі ґудзики праведник із чорно-білим світоглядом - через безглуздий скандал змушені обвінчатися. Для Лу це ідеальне прикриття, хто ж шукатиме відьму в ліжку інквізитора?, а для Ріда - абсолютний крах його ідеально випрасуваного життя.
Їхнє співіснування в одній казармі - це не якісь банальні побутові сварки, а справжнє лобове зіткнення двох полярних ідеологій. Рід - продукт жорсткої пропаганди, сліпий фанатик системи, яка вчила його знищувати все незрозуміле. Лу - суцільний хаос, скалічена дівчина, яка знає: найгірші монстри часто носять найсвятіші ряси. Авторка філігранно препарує цю сліпу віру, показуючи, як із гуркотом тріщить броня догматика, щойно він починає бачити у своєму заклятому «ворозі» живу людину. Та й в цілому класичний сюжет, доведений до аж настільки різких крайнощів, погодьтеся, виглядає привабливо і грає новими барвами. 

Текст дихає чорним гумором, запахом свіжоспеченої здоби і задушливим попелом з багать. Це брутальний, іронічний удар під дих, який безжально доводить: абсолютне зло чудово маскується за молитвами, а єдиний спосіб вижити в тоталітарній системі - зламати її зсередини, попутно довівши свого ката до повного нервового зриву.