Початок твору — пролог — своєрідний вступ до поеми, в якому вміщене звернення митця до українців. Йому відомо, що його рідний народ наповнений всім тим, що має допомагати йому мати свободу: насичена, наповнена стражданнями та боротьбою історична минувшина, могутні духовні можливості, але народові не вистачає сили стати ще на щабель вище, аби вкупі займатися створенням свідомого суспільства.

Автором поставлена низка запитань (радше до себе) — з яких причин все відбувається таким чином? Автор прирівняв українців до паралітика, що всівся біля дороги, їсть те, що випрошує в перехожих — так минають його дні.

«Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому ...заснути я не можу».

Автор відкидає думки про те, що його співвітчизникам судилося жити весь час в «облудливій покірності».
Іван Якович міркує про те, що героїзм та багатостраждальність українського минулого не можуть пройти даремно, так нічого й не змінивши в сьогоденні, чи, бодай, майбутньому. Він говорить про те, що його сучасники знесилені печаллю, попсовані ваганнями, а їхню душу гризе «стид». А такі люди не спроможні стати проводирями народу. Але обов’язково в майбутньому прийде мить, відмічена появою людей нового покоління, які матимуть сили до створення нової історії власної країни на своїй рідній землі. Поет має сильну віру в те, що Україна неодмінно відродиться, як в державному, так і в національному плані.

Ліричного героя поеми можна сміливо назвати істинним патріотом України. Він намагається робити все, що в його силах, для прискорення поступу народу, надіється на те, що його земляки врешті таки стануть щасливими.

I
Сорокаріччя пішло в єврейського народу на безперервне ходіння пустелею. Вів його Мойсей, який ще й вселяв у нього віру та натхнення до продовження такого довгого та важкого шляху. І коли мандрівники вже майже досягнули своєї багатолітньої мети — Палестина, «обіцяний край», вже була зовсім поряд, на відстані пару днів ходіння, люди втратили віру.

«Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?»

В довгій мандрівці не тільки мету згубили люди, а й себе, перетворившись на ледачих кочівників. Лиш жіноча половина люду має сяку-таку роботу — готує та пряде. Та дітвора «воює» та зводить місто за місто з піску. Їхні душі й досі не згубили частинки тієї сильної надії їхніх батьків на краще майбутнє. Тільки їхні. Дорослі ж немов знаходяться в напівсні.

II
Лиш одного сивочолого дідуся Мойсея не покинула віра. Він все життя поклав на цю мандрівку та знав, що не марно.

«Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї».

Пророкові колись вдалося запалити народ, посіяти в його душах надію та віру й повести за собою. Та пройшло забагато літ, повиростали цілі покоління та молоді вже не згодні слухати його. Вони мають тепер іншу цінність — конкретну та матеріальну, а мріяти про звільнення, на їхню думку, це не більше красивої казки.

Ті, хто були проти Мойсея, почали об’єднуватися один з одним. І в них з’явилися лідери — Датан та Авірон. Вони намагалися будь-якою ціною покорити людей та переконати, що їхні приземлені погляди та прагнення є реальною найвищою ціллю.

Пророк намагався попередити всіх про новий Божий гнів, але відразу ж був звинувачений Авіроном у святотацтві. А Датанові взагалі вдалося домогтися під час зборів рішення, спрямоване на Мойсея:

«…На пострах безумцям усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
І побитий камінням».

III
Прийшов вечірній час, нарешті стає вже не так спекотно. Кожен робить буденні речі: єврейки, тримаючи глиняний посуд, прямують по воду до скелі, під якою криниця, дітлахи знайшли собі забавку посеред степового роздолля, шатри, в яких є люди, наповнені звуками голосів та сміху. Всіх цікавить нагальна ситуація — паша закінчується й худобі зовсім скоро не буде чого їсти, отже доведеться кочувати в інше місце.

Люди чують від Авірона пораду рухатися до Мадіану, а від Датана — ще далі, та не до обіцяної Палестини. Аж ось раптово табір охопили галас із рухом — йшов Мойсей. Він був старим, зігнути під вагою літ та турбот, але мав незгасимі вогні в погляді та гордість. Він стає на камінь-постамент та збирається звернутися до народу.

Але людей громади охоплюють непрості переживання: з одного боку, після підбурювання Авірона та Датана вони в гніві на пророка, а з іншого боку, вони все ж поважають його. Люди сумніваються: хіба ж таки дійсно доведеться «розбити, розтоптати» ту людину, що їхні предки називали батьком народу?

IV
Старий починає свою промову й каже, що незалежно від того, що було в громаді вирішено стосовно нього, він буде казати те, що має. Називає присутніх поколінням сліпих та попереджає про Божий гнів. Бо Єгова змушує й землю з горами коритися собі — не те, що людську душу.

Він каже, що коли спонукає їх рухатися, то озвучує не свою забаганку, а волю Божу.

V
Щоб легше було достукатися до народу, старець вирішив, що йому стане в помочі казка-алегорія, яку й виголосив. Якось дерева посходилися на великому просторі й взялися за обрання головного серед них.

Стати королем спершу запропонували ліванському кедрові, та він не дав згоди, бо й так вважав себе окрасою планети.

Другою пропозицію королювати отримала пальма. Але вона теж відмовилася, як і рожа, дуб та береза.

Немов жартома якесь із дерев висунуло кандидатуру терну. Він дав згоду посісти місце короля та бути вірним вартовим лісового королівства. Він відповів, що не має зросту кедру, вроди пальми, не любить себе, як дуб, але зате

«Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду внизу,
Ви ж буяйте до неба»

VI
Закінчивши розповідати, Мойсей розтлумач сенс своєї казки. Він пояснив, що образ дерев — це народи, а їхній король — обранець Господа. Коли Всевишній займався створенням народів, то дивився, що у них в душі.

І він обрав той один-єдиний народ, що став проводирем всіх людей на землі. Єговою не були вибрані занадто горді, чи багаті, що лиш розоряють землю, чи занадто красиві, чи замудрі. Вибір Бога пав на терен, що непомітний зовні, не славиться ні цвітом, ні плодом, не є найбільшим мудрецем, чи завойовником. Його вибір пав на їхній народ.

Та переважна більшість євреїв зневажливо ставилася до Єговиного заповіту. Мойсей намагався переконати всіх одуматися, пригадати, що вони є частиною «короля світу», бо втратять свій величний статус Божого обранця й будуть покарані Господом.

VII
Промова старця скінчилася. Авірон відкрито насміхався з нього. Він перераховував заперечні аргументи стосовного слів пророка, переконував, що участь, запропонована євреям Мойсеєм, подібна до віслюкової долі.

Бо вперта тварина тягає на собі цілі мішки хліба, який їдять інші, а не він. В душі Авірона немає віри Єгові.

Натомість він говорить, що їхньому народові варто почати поклонятися Ваалу та Астарті.

Авірон зовсім розійшовся та кепкував над Мойсеєм. Він зрівняв старого мудреця з розвалинами та сказав, що йому місце з дітьми, в ролі няньки-казкаря.

Люд розсміявся з цих слів. Та Мойсей на диво спокійнісінько відказав, що кривдник ніколи не побачить обіцяну землю тому, що не буде здатен навіть кроку ступити.

Присутні спершу злякалися, та ніякої події після цих слів так і не відбулося.

Авірон розсміявся ще більш голосно.

VIII
Потім Мойсей почув звинувачення Датана на його адресу. Він казав, що старець зрадив свій народ. Датан почав згадувати час їхнього перебування в Єгипті. Мовляв, хоч над ними знущалися, катували їх, але народ Ізраїлю постійно зростав. Усім було відомо, що після народження первістка в родині євреїв, єгипетська сім’я втрачала «первородка». Єгиптяни не знали, як зарадити цьому, тільки Мойсей вигадав спосіб: він став на коліна перед фараоном та мовив, що піде з євреями до пустині, щоб їх виснажити. Датан переконував, що тоді відбулася справжня змова між Мойсеєм та єгиптянами.

Датан звинувачував його в тому, що зараз євреїв зовсім мало, а сотень тисяч не стало в дорозі. А зараз тих, хто зостався Мойсей хоче відвести до того місця, де головним знову ж таки є правитель Єгипту.

Мойсей відповів, що Датан теж не побачить Ханаан. Крім цього, вмираючи, він не матиме під собою ґрунту.

Датан заволав, щоб старого закидали каменями, та ніхто не зважився жбурнути бодай одного. Зрозумівши, що його план провалився, Датан прийняв рішення прогнати Мойсея із громади. Своїм ревом натовп підтримав цю пропозицію. Гнівним голосом мудрець вигукнув, що вони дістануть горя, бо прямуватимуть за «ошуканцями та дурнями», подібно до незрячих. Він знову намагався спонукати всіх коритися Божій волі.
Натовп змовк, схиливши голови.

X
Не говорячи мить, Мойсей раптово відчув тремтіння власного серця та плач душі. Він щиро мовив про любов до свого народу, яка сильніша, ніж Божа, бо в Єгови є надзвичайно багато дітей, а в нього — лишень ізраїльтяни. І коли Бог велить їм хвалити та шанувати Його, то пророкові ніщо не потрібне від них, він їх любитиме всією душею завжди.

Мойсей покорився рішенню, за яким він мусив полишити табір та попрямував до мети сам. Але він мав міцну надію на те, що його одноплемінники врешті прийдуть до нього. Попрощавшись, він йде в глибину степу.

XI
Відійшовши недалеко пророк натрапив на діток з їхнього табору. Вони говорили дідусеві, щоб не йшов, бо скоро ніч, а ще розповіли, що мають улов — це були скорпіон та три зайчики. Дітворі захотілося почути про чудеса, бачені Мойсеєм у молодому віці. Як перед його очима постав незгораючий корч. Чи як він почув Божий голос. Та мудрець не мав права зоставатись. Наостанок він дав дітлахам пораду: чинити при будь-яких обставинах праведно.

XII
Мойсей був сам. Він молився Богові та звертався до нього з проханням знову обізватися до нього.

Проводиреві згадалася вся його сорокалітня праця. Весь цей час він намагався переробити євреїв-рабів у народ за Божою подобою. Чотири десятки літ Мойсей, подібно ковалеві, кував душі та совість євреїв, та, певно, дарма. Він засумнівався — може, щось зробив неправильно, не так, як Бог заповів? Він знову з благанням звертався до неба, щоб почути Його голос. Та навколо запала пустельна німота.

XIII
А тоді раптово звідкись долинув звук. Хтось говорив. Мойсеєві спершу здалося, що то йому почувся власний внутрішній голос. Та до нього насправді хтось промовляв.

Голос розпитував, чого Мойсей насправді вирішив вести ізраїльтян. Можливо, пророкові спало таке на думку через власні гордощі, бо йому було соромно через те, що належав до народу рабів та прагнув його перетворити в такий, яким можна любуватися.

Голос намагався спокусити головного, героя переконуючи його, що ця справа марна. А потім взагалі припустив, що в минулому до нього звертався не Бог, а його ж власний внутрішній голос.

Ці ворожі слова змусили Мойсея почуватися ще більш самотнім. Тоді пророкові спало на думку спитати, кого він чує. У відповідь він дізнався, що з ним заговорив Азазель, який є темним пустельним демоном.

XIV
Мойсея поглинув розпачливий стан. Він засумнівався, що весь цей час йшов справді правильним шляхом.
Можливо, єврейському народові, дійсно, як і говорив Датан, варто було зоставатися на єгипетській території.

Пророк продовжив благати Єгову заговорити з ним. Та степ озвався до нього лиш квилінням гієн та шелестом гадюк.

XV
Перед євреями на далекій відстані постала незвичайна картина. На гірській вершині з’явився якийсь гігантський силует, що піднімав вгору руки. Це Мойсей, молившись, говорив з Єговою. Пророк простояв там цілісінький день. Захід сонця знову, як зранку, зробив Мойсеєву тінь величезною. Вона досягала єврейських шатрів. Ізраїльтяни почали хвилюватися, що Мойсей може їх проклясти.

XVI
Вночі старий звалився без тями через виснаження від багатогодинної молитви. Раптово до його вух долинув звук голосу, що нагадав йому голос його неньки, яка йому співчувала. Невдовзі він почув те, що мало похитнути його віру в Божу всемогутність. За словами голосу, Бог не здатний управляти ні одним каменем, чи пилинкою, не говорячи вже про цілий народ. Від голосу Мойсей дізнався історію, пов’язану з давньогрецькою міфологією, головний героєм якої був Оріон — сліпий гігант. Він йшов у напрямку Сонця, аби стати зрячим. Він не знав, в якому напрямку йти, тож разом з ним йшов хлопець-поводир. Оріон підняв його до себе на плечі й так вони разом долали довгий шлях. Вже минуло дуже багато днів, а велет все йшов, не наближаючись до мети зовсім. Справа в тім, що проводир весь час вказував в різні боки — ті, де на той момент було Сонце.

Зранку вони йшли в напрямку сходу, пізніше — півдня, а ввечері — заходу.

Голос переконував, що гіганта можна порівняти з усім людством, а проводиря — назвати логікою фактів, що весь час насміхається над людством. І зазвучав регіт демона.

XIX
Зненацька затряслася земля, грянув звук грому, піднявся буревій. Мойсей все намарно очікував, що до нього обізветься Бог. Пішов град з дощем. Через деякий час все скінчилось. Лиш водяні потічки дзюркотіли. Мойсея обдало легеньким приємним вітерцем, і він зрозумів — з ним розмовляє Всевишній.

«Маловіре, ще ти не почавсь
В материнській утробі,
А я кожний твій віддих злічив,
Кожний волос на тобі".

Єгова розтлумачив Мойсеєві, з якою метою повів їх з єгипетських земель, бо мав укріпити ізраїльтян в духовному та фізичному плані, аби вони були готові до складнощів у майбутньому. Нехай обіцяна земля мала й непоказна, та це все на краще, бо людський розвиток — це не матеріальне, а духовне, безкінечне бажання вдосконалюватися. Далі Бог сказав:

«Ось де вам вітчизна осяйна,
З всіх найкраща частина! Лиш дрібненький задаток її
Вам отся Палестина».

Мойсей побачив свою мету — землю, до якої стільки йшов, та заради якої стільки пережив. Та не дозволив Бог йому стати своєю ногою туди, бо, хоч і на мить, та мав він сумнів в Ньому.

«Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху
Всім, що рвуться весь вік до мети
І вмирають на шляху!»

XX
Щойно ізраїльтяни зрозуміли, що пророк зник з гори, невимовно злякалися, розуміючи, що вони повелися, як вбивці, що забрали життя в найдорожчої людини, яка спала в безвинному сні.

Аж раптом коловерть закрутилася степом. Пророцтво здійснилося? Зненацька серед парубків показався ватаг, конюх Єгошуа. Він крикнув євреям: «В похід! У бій!» За момент весь натовп одним суцільним поривом помчить, кочовики стануть завойовниками, героями. Авірон буде вбитий каменями, а Датан — повішений.