Ключ до розгадки є

Історія починається з майже абсурдного запитання, чоловік приходить до приватної детективки і просить зʼясувати чи не він сам скоїв убивство. Втрата пам’яті після вечора в розкішному маєтку, загадкове фото у телефоні й замкнене коло підозрюваних створюють класичну, але ефектно подану завʼязку. Джулія Старк разом із колишнім чоловіком Сідні Мендельсоном береться за справу, яка швидко виходить за межі логічного розслідування і перетворюється у психологічну гру.
«Я знайду ключ» працює як детектив із чітким «закритим» простором і обмеженим колом персонажів, але головний акцент тут зміщується з пошуку винного на питання сприйняття реальності. Автор грає з темою пам’яті та ненадійного оповідача, читач так само, як і герой, не може бути впевненим у жодному факті. Це створює постійне відчуття хиткої рівноваги, де кожна нова деталь або прояснює ситуацію, або ще більше заплутує її .  
Композиційно детектив тримається на діалогах і поступовому розкритті персонажів. Кожен член родини в маєтку виглядає потенційно винним, і ця багатоголосість працює на напругу. Водночас лінія Джулія та Сідні додає історії особистого виміру, розслідування стає не лише професійним викликом, а й спробою розібратися у власних стосунках. Іноді ця складова навіть відволікає від основної інтриги, та робить текст менш «механічним».  
Сильна сторона книги атмосфера замкнутості й постійної підозри, де кожна сцена ніби натякає, істина десь поруч, але її ще потрібно правильно зчитати.  
Темп здається нерівним, є динамічні моменти, а потім розлогі діалоги, які гальмують розвиток. Кінцівка в якій намагаються зібрати всі розкидані підказки в єдине ціле і це виходить досить ефектно. Головна тут не відповідь, а сам процес, відчуття гри з читачами, де правда постійно змінює форму. Досить цікаво і незвично.