Коротка інструкція, як угробити все через принцип

Знаєте, ми звикли до Коцюбинського-імпресіоніста, до його тонких психологічних портретів і барвистих описів природи. А тут - бац! - і проста, як двері, байка про двох рогатих впертюхів. Але читаєш її зараз і думаєш: господи, та це ж ідеальний зріз нашого суспільства, наших срачів у фейсбуці (та і що душею кривити, і тут)  і нашої політики.
Сюжет там - на два речення. Є вузька кладка через річку. Є два цапи, які зустрілися посередині. І є одна велика проблема: ніхто не хоче поступитися. Все.

Найгеніальніше тут те, що Коцюбинський не пише про причину конфлікту. Її просто немає! Цапи б’ються не за їжу, не за територію, не за самку. Вони б’ються за «принцип». Оце тупе, безглузде «я не відступлю, бо я крутий».
Вам це нічого не нагадує? Це ж класична картина на будь-якому перехресті, де два водії вперлися бамперами і готові стояти годинами, аби не здати назад. Це портрет сусідів, які судяться за межу роками, витрачаючи купу грошей, хоча та смужка землі того не варта. Це, зрештою, модель багатьох воєн.
Коцюбинський не читає моралі, він просто показує фізику процесу. Якщо два об’єкти рухаються назустріч з однаковою тупістю - станеться катастрофа. Обидва цапи падають у воду, обидва мокрі, побиті і нещасні, переможця немає.

Цю казочку треба друкувати на правах водія, вішати в кабінетах чиновників і видавати молодятам у РАЦСі. Бо вміння зробити крок назад - це не слабкість, це стратегія виживання.

«Про двох цапків» - це нагадування про те, що іноді краще бути живим і сухим, ніж мертвим, але «правим» і що роги нам дані не для того, щоб бодатися з своїми, а щоб захищатися від вовків. Але цапи того, на жаль, так і не зрозуміли.