Ловець повітряних зміїв | Рецензії на книги, відгуки про прочитане, рейтинг - кращі книги

You are here

Ловець повітряних зміїв

5
Середня: 5 (1 оцінок)

          10 лютого загострилася хронічна «хвороба», факт володіння якої мною я давно прийняв. Її симптоми не мають медичної термінології, як і відсутні неприємні відчуття. Ні нежиті, ні коливання температури. Зміни тиску – не помічено, апетит – не погіршав. А накриває. Часто? Коли як, а раз на рік так напевно, зазвичай у лютому. Якщо не в лютому, то несподівано, гостро, хоча не на довго. Я би назвав хворобу залежністю від чужої країни. По латині відповідник ще не вигадали. Лікарі про таку хворобу нічого не знають. Вона є.

          В середині лютого згадують завершення періоду 1979-1989, як років окупації Афганістану країною, в якій пощастило/не пощастило народитися. 10 лютого 2022 року я почав читати «Ловець повітряних зміїв», ну і… Світ не злетів з підшипників, як і книжка не стала найбільшою проблемою сьогодення. Існують куди більші, глобальніші тривоги. Але ж вона стала катапультою, завдяки якій я «полетів» туди. Що там в ній такого для українця? Для українця майже нічого, якщо тільки він не прожив в Афганістані чотири роки без 13 днів. А таких трохи є в Україні, правда не всі хворі на всю голову. Навпаки, знаю хлопців, які прокляли ту країну і за менший період часу, хто за два роки, хто за один місяць. Мій анамнез явно відрізняється, хоча не унікальний.

          Я без книжки оперую образами, провокуючи рецидиви незрозумілої ностальгії, а з книжкою й поготів. Знайоме слівце – Майванд. І я знову на Майванді – головній артерії Кабулу. Гератський килим? О, я бачив Герат з повітря. Тільки із словом «килим» пов’язані руїни до горизонту, як наслідок килимових бомбардувань. Ні, жити там не хотів би (а може трошки пожив би?). От якби відвідувати час від часу! Раз на рік – так обов’язково. Диви, задушив би хворобу. Чого вона не відпускає? Відчуття несплаченого боргу – відсутнє. Кому адресувати свою спокуту? І я там – ніхто, і вони мені… Тільки назвати чужих людей в чужій країні чужими – зась. Я для них справді чужинець, скажу більше – колишній ворог, вірю що не теперішній.

          Халед Госсейні, з 15 років громадянин США, народжений в родині дипломата того ж року, що і я, старший за мене на пів року. Історія його набутого американського громадянства тісно пов’язана з окупацією Афганістана моєю країною. Я туди, а він звідти. Вочевидь, отримання Госсейні середньої освіти аж у 1984-му – наслідок тих самих перипетій. 25 лютого 84-го я став на льотне поле Кабулу, вбраний в однострій своєї армії, а у 1988-му, коли майбутній письменник здобув ступінь бакалавра, я звільнився у званні старшини і 12 лютого вилетів маршрутом Шинданд-Кабул-Ташкент на свою, ненависну йому, батьківщину. Далі кар’єра Халеда стрімко пішла вгору. Нарешті, коли у 2013 він став автором вже трьох романів, два з яких визнано бестселерами, запущений у 1979 році бумеранг війни вже долітав до наших потилиць.

          Для афганців світ почав сипатися у 1973 році. «Покоління афганських дітей, чиї вуха звикли до вибухів бомб і автоматних черг, на той час іще не народилося» - цитата з роману. Сьогодні перші, народжені під «музику» війни, готуються до п’ятидесятилітнього ювілею. Така «музика» знайома їм, як мамина колискова.

          Попри те, що Халед Госсейні у досить юному віці залишив Афганістан, його правда в романі істинна і приголомшлива настільки ж, та навіть більше за моє поступове прозріння. Я припинив називати свою місію інтернаціоналізмом, замінивши іншим словом – інтервенціоналізм. Головний герой роману – Амір-хан у 1973 році, році падіння афганської монархії вперше всіма фібрами відчув наскільки важко пуштуну називати другом хазарейця, суніту товаришувати з шиїтом, представнику вищого класу бути на рівних із, фактично, слугою. Те, на чому не загострюють увагу в дитинстві, стало причиною зради, в якій жертвою опинилася найвідданіша людина. Якби хоч не ця обставина! Незагойні сліди такої підступності позначують все подальше життя. Волею автора Амір є не тільки джерелом зради, але й жертвою іншої, не менш гіркої. І ще він – свідок більших чи менших зрад, якщо взагалі існує шкала зрадоміру.

          Але, мабуть, важко знайти серед персонажів першого плану рафінованих негідників або бездоганно шляхетних людей. Їхні характери і долі надто складні і з цього боку роман дійсно є геніальним витвором. Європейцю, американцю вдивовижу читати подібну суміш зі східного кодексу честі і подвійних стандартів їхнього ж способу життя. У нас свої кодекси, свої подвійні стандарти. Госсейні, розуміючи обидві сторони цивілізації, не адаптує роман для нас – носіїв демократичної і прогресивної, на наш копил, частини. Ми маємо осягнути Схід яким він є, з безміром тонкощів. Не має потреби захоплюватися ним. Достатньо зрозуміти, що вони мають свою правду і не поміняють її на будь-яку кращу. Чи можливо примирити між собою щось настільки протилежне? Важко. Терпимість не є чеснотою всіх без винятку. Та завдяки, по-перше, чотирьом рокам вимушеного співіснування, а також художнім творам, зокрема роману «Ловець повітряних зміїв», я хоч трохи дізнався про основоположні принципи афганських народів, порушувати які не слід.

+1
0
-1