Не буду заново доводити велич французької (а в даному випадку і бельгійської) літератури на прикладі творів Шмітта. Перше враження від повісті «Двоє добродіїв із Брюсселя» зібрало велику кількість схвальних відгуків в групі вибагливих читачів і по прочитанні однойменної книжки Ігоря понесло. Наступні стали своєрідним підтвердженням кваліфікації. Тож, моє шанування авторові! Писати окремо про кожну чергову його книжку я не дуже-то збирався, та коли тільки розпочав гортати перші сторінки «Мадам П…», мене понесло вдруге і якщо знавці віддавали найвищий бал добродіям з Брюсселя, я в своїй непоступливій манері голосую за цю мадам із Парижа. Це стовідсотковий автобіографічний роман з кількома чіткими гранями, кожна з яких мені особливо цікава. Я вірю написаному мсьє Шміттом і відучора вже знаю, що дві країни – Франція і Бельгія отримали в лиці письменника національну літературну гордість. Ціна знахідки – втрата великого музиканта, яким напевно міг стати Ерік-Емманюель Шміт, якби зосередив всього себе на розвитку музичного таланту. І все ж, як читач, я отримую величезне задоволення від структури якісних творів. Точно так само, як в момент творіння музики, коли слідкую за музикантами. А я ж не знав, що Шмітт – музикант. Хоча, тепер він все ж таки письменник і письменник дуже класний. І відчуття барокковості його повістей, ессеїв, роману з’явилося від самого початку. В абсолютно різних сюжетах, в описанні різних історичних періодів, аж до сучасності, до наших днів, в описанні різних країн я читаю його з цим відчуттям.

          Вплив музичного мислення на письменницькі якості – він очевидний. Ну і – Шопен. Як оцінити Шопена? Якщо сказати, що на тисячу дуже хороших композиторів припадає один геній, то на тисячу геніїв – тільки один рівня Шопена. Дитиною, почувши наживо фортепіанне виконання музики Шопена, Ерік почав натхненно вчитися грі на ненависному йому піаніно заради Шопена. І тільки набувши якусь самостійність в студентські роки, він знайшов ту Пилінську, яка в брутальний спосіб виїдала мозок учням. І Пилінська, змушуючи Шмітта збирати травичку, щоб з листя не впала жодна крапля роси, кидати у воду камінці, спостерігаючи за колами, чи дивитися, як вітер колише дерева, вчила його грати Шопена не по нотах, витримуючи інтервали і варіюючи темп, силу звуку і всі інші музичні заморочки, а перепускати партитуру через себе. Якщо такий спосіб навчання вразив мене, уявляю собі реакцію Еріка. Хоча, він же про це написав доволі майстерно.  І ось, замість великого музиканта, виконавця творів великого польського композитора, який все життя, до смерті, прожив в Парижі, Франція отримала письменника Еріка Шмітта. Мадам Пилінська  - ця стара полячка, поведена на музиці поляка Шопена, мала силу переконати автора роману, що намагаючись їхати на двох конях одночасно, він залишиться посередністю і в музиці, і в слові. Слово перемогло. А я щиро тішився, що тридцять років по тому до маститого письменника у Варшаві на сцені підійшла його старенька нещадна вчителька і вони обійнялися під спалахи десятків фотокамер.

          Вперше я заспойлерив книжковий сюжет, написавши зайвого. Це через враження, під впливом яких перебуваю. Коли емоції вляжуться, я пошкодую, що витратив час на занадто відвертий коментар. Тож, запускаю його в стрічку, доки не передумав.