Марафон на виживання

Уявіть альтернативну Америку, що задихається під владою військової диктатури. Щороку 100 підлітків добровільно вирушають у Довгу ходу. Правило лише одне: йти без зупинок зі швидкістю не менше 4 миль на годину. Сповільнишся - отримуєш попередження. Після трьох попереджень конвой пускає тобі кулю в голову. Переможець, який перекрокує 99 конкурентів, отримає приз - усе, чого забажає. На цьому моторошному реаліті-шоу немає монстрів, є лише асфальт, глядачі на узбіччях і власне виснажене тіло.

Кінг написав цей текст ще студентом, і це чиста, недистильована психологічна м'ясорубка. Об'єктивно найсильніший елемент книги - це саспенс, який автор витискає буквально з монотонного крокування, але особисто для мене цього занад-то мало.  Тут горор криється не в потойбічному злі, а у стертих до м'яса ногах, судомах і незворотному розпаді психіки. 

Попри культовий статус, текст має помітні недоліки. Найбільший мінус - абсолютно дірява світобудова. Читачеві не пояснюють нічого. Як країна скотилася до диктатури? Хто такий Майор? Чому суспільство спокійно дивиться на масові розстріли дітей? Лору просто не існує, він принесений у жертву психологізму. Другий недолік — монотонність і фонова масовка. Оскільки весь сюжет - це ходьба, деякі діалоги починають циклічно повторюватися. До того ж, з сотні учасників об'ємними вийшли лише п'ятеро-шестеро хлопців. Решта - це безлике гарматне м'ясо, картонні мішені, які існують лише для того, щоб підтримувати лічильник смертей.
Ідея -шикарно, реалізація - "гівно", вибачте на слові. Читати б не став, хоча, кожна книга знайде свого читача,  ну або чергового бездумного шанувальника Кінга (в автора насправді є геніальні книги, однак вони здебільшого маловідомі і їх не так і багато).