"Настанови Піфії"

Якщо після перших двох книг ти думав, що нижче падати нікуди, то «Настанови Піфії» доведуть: у пекла немає дна. Це фінальний акорд трилогії про Вікторію Бергман, і автори тут тупо вимикають світло.  Комісар Жанетт Чіберг уже не просто втомлена - вона випотрошена. Стокгольм тріщить по швах від нових трупів, а розслідування впирається в «Настанови Піфії» - якусь стрьомну, закриту організацію педофілів та садистів, куди входять дуже непрості люди в дорогих костюмах.
Але головний замес  у голові Софії Цеттерлунд. Її особистість розлетілася на друзки, і тепер уже незрозуміло, хто веде розслідування: фахова психологиня чи та сама травмована дитина, яка живе всередині неї. Всі дороги ведуть до Вікторії Бергман. Вона вже не просто ім’я в папці, вона - це живий хаос, який вирішив виставити рахунок усім, хто її ламав. Це не просто розв'язка детективу, це фінальна битва жертв проти своїх катів, де межі добра і зла стерті в пил.

Для мене ця книга була як прогулянка босоніж по битому склу. Якщо перші дві частини розкидали пазли, то тут автори починають їх збивати в одну картину. І ця картина настільки потворна, що хочеться відвернутися.
Головна фішка - це «коло насильства». Ерік Аксл Сунд дуже жорстко і без соплів показують, як зло передається від покоління до покоління, як інфекція. Тут немає «добрих копів», які рятують світ. Є тільки поламані люди, які намагаються вижити в системі, де виродки прикривають одне одного на найвищих рівнях. 

І наостанок очеться сказати, що ця трилогія однозначно має свою вузьку аудиторію. Бо якщо ти чекаєш (ми ж так звикли в літературі), що зло буде покаране, а всі підуть пити каву з булочками - ти помилився серією. Книга залишає після себе важкий осад і купу питань до того, як влаштований наш світ. Любителям «легких» фіналів тут ловити нічого - автори вас просто розмажуть по стінці.