Нехай усі уб'ють Констанс

Бредбері майстерно підмінює жанр. Це нібито детектив, але детектив тут — лише форма. Справжній зміст — у роздумах про старіння, пам’ять, тлін і марність спроб утекти від себе. Констанс зникає — фізично і символічно. Її шукають, але водночас шукають і те, що вже давно втрачено: золотий вік, молодість, сенс. Цей роман — мандрівка крізь згасаючий Голлівуд, крізь лабіринт старих особняків, де живе минуле. І водночас — це занурення в голову людини, яка намагається зрозуміти, чому вона ще жива, коли все важливе вже стало спогадом. У кожній сцені відчувається втома — не як слабкість, а як досвід. Бредбері ніколи не був реалістом, але тут він на диво близький до реальності — особливо емоційної. Кожна репліка, кожен абзац дихає тишею, якою накриває людина, що залишилася на самоті з тінями власного минулого. Тут немає ефектних розв’язок, немає яскравих відповідей. Лише зморшки на обличчі Констанс. "Нехай усі уб'ють Констанс" — це не історія про злочин. Це історія про те, як ми самі себе вбиваємо через байдужість, ностальгію, мовчання. І водночас — про те, як жадібно ми чіпляємося за кожну тінь минулого, яке не хоче відпустити. Це роман про старість, що приходить не тільки з віком, а з втратою сенсу.