Новий підхід до історії

168 сторінок тексту. Чи достатньо цього для того, щоб розповісти про розвиток країн третього світу у новий час? Мені здається, що ні. Цього замало! Про саму Японію можна говорити багато, про визвольний рух у Латинській Америці тим більш. А як же Османська імперія та хоча б російсько-турецькі війни? Однак, як виявилося, можна. Зізнаюся, що ми на історичному факультеті страждали на європоцентризм і курс історії країн Азії, Африки і Латинської Америки припав аж на четвертий і пʼятий роки у виші, коли дехто вже вчителював у школі, хтось влаштовував активно особисте життя, дехто вже мріяв про випуск. Тому для багатьох і цих 168 сторінок було забагато. 
Якщо ж серйозно, то посібник можна швидше назвати конспектом лекцій, адже тут виділено найголовніші тенденції розвитку країн, визначено гальмуючий фактор - європейський колоніалізм. І в принципі мінімально акцентовано увагу на політичній сфері; про культуру та соціальне життя або не згадано взагалі, або лише побіжно. Тобто тенденції - і нічого, крім тенденцій. Звісно, то був час без Вікіпедії та Гуглу, коли більшість підручників з історії були радянськими та російськомовними. Тому як для періоду початку нового тисячоліття можна лише радіти, що зʼявилося україномовне видання такого типу, без марксизму-ленінізму та з більш-менш критичною оцінкою подій. Власне, у висновках автор про це й пише і закликає написати краще, якщо комусь його творіння не подобається. 
Звісно, хотілося б коротких біографічних довідок діячів, гри зі шрифтами, фото, словничка, хронологічної таблиці; більшого дроблення на підпункти, а не енциклопедичних нотаток про Корею чи Камбоджу обсягом в одну сторінку тексту.