Роман про останнього гетьмана

Уперше почула про цей історичний роман на лекції з історії України в університеті. Наш шанований викладач до кожної теми давав велетенський список художньої літератури, тож справою часу було прочитати Миколу Лазорського. Побачивши «Роман-хроніку 18 віку» у книгарні років так з двадцять тому, я, не вагаючись, його придбала. І досі на останній сторінці написано вартість - 30 гривень. Для 630 сторінок тексту! 

Якби не участь у конкурсі, напевно, ніколи б книги не дочитала. Перші сторінок сто читаються на одному диханні, а далі вимучуєш із себе по 20-30 сторінок на день через велике «не хочу». Ні, тема є доволі цікавою, та й написано непогано. Але саме вісімнадцяте століття є важким часом історії, і не лише української. Тож недаремно Лазорський пʼятнадцять років писав свій шедевр - його таки прочитано! 
Для тих, хто трішки знає біографію останнього гетьмана України Кирила Розумовського, напевно, нічого нового книга не дасть. Сільський хлопчина, що досяг висот завдяки випадкові - його старший брат Олекса чудово співав у хорі, його випадково почула імператриця Єлизавета Петрівна, буквально закохалася в його голос і забрала Олексія до себе в Петербург, зробивши його своїм коханцем і навіть народивши від нього дитину. Власне, з цього роман і починається. І саме завдяки талантові брата (розумійте талант максимально широко) Кирило зміг навчатися за кордоном, очолити Академію наук у досить юному віці, вдало одружитися та проводити сякі-такі реформи. От, власне, про його сприйняття України у стосунках з Росією, якщо можна так сказати, про його повсякдення і думки ми дізнаємося далі. Про що саме детальніше - дізнається упевнений у собі читач, коли дочитає роман. 
Відзначу також, що автор прагнув «засунути» історичний фактаж у діалоги. Це доволі цікавий прийом. Тобто Лазорський не описує подій, не радує нас величезними описами та екскурсами в історію. Ні, ми про більшість процесів дізнаємося з розмов Олексія чи Кирила Розумовських із кимось. Також відзначу прихильність автора до постатей Івана Мазепи та Пилипа Орлика, антиросійську спрямованість твору, хай і з мінімальною симпатією до Єлизавети Петрівни, але з недовірою до Катерини Другої. Не забув Лазорський ввести, хай і епізодичним героєм, відомого філософа Григорія Сковороду. Для чого - теж читачеві вирішувати. 
Одним словом, попри величезний обсяг та деякі незрозумілі слова (все-таки автором є представник української діаспори), роман мені сподобався, хоча постать Кирила Розумовського важко трактувати однозначно. Питання для читачів: «Яким був Кирило Розумовський: патріотом України, хоч і обмеженим у правах, чи царською маріонеткою?»