НА КРИЛАХ ПОЕТИЧНОГО ПТАХА ОКСАНИ ОСОВСЬКОЇ
(Роздуми над книгою «З вишневого садка». - Волинські обереги, 2010)

«Пасе безсоння табуни думок»,
«Гарцюють мрії – навіжені коні».
Хіба не час торкнутися зірок?
Я вся в поезії, у Ваших дум полоні.
Хай «міряють безсоння» стрілок кроки -
Не оминути свят і буднів плин.
Спиваю я поезії уроки,
Визбирую художності бурштин.
Тетяна Марцинюк

Село Велика Бурімка, що на Черкащині, своїм історичним корінням сягає далеких віків. На карті України воно є мальовничим куточком на березі Сули. Саме сюди, у «сад дитинства», часто летять думки Оксани Осовської:
А думки все летять, а думок не спинити… (с.8).
Збірка «З вишневого садка» пронизана гордістю за свій рідний край, його талановитих і працьовитих людей, односельців, що своїми хорошими справами вписали не одну сторінку в історію села. Чи не тому чимало поетичних замальовок проросли у ній творчим зерном вдячності своїм землякам?
Учителько, з прийдешніми роками
Чудесна Ваша праця не загине!
Крізь час схиляюсь вдячно перед Вами,
Святого Риму вічна Берегине! (с.12)
З глибин історії постають і древні назви села Велика Бурімка – Рим, Римів, Городок.
На струнах тонкої поетичної душі щемно відлунюють спогади про ветерана:
Про ветерана згадують на свята:
Шлють подарунки чи палкий уклін.
А як між буднів виживає він,
На хліб завжди достатньо у солдата? (с.13)
«Люди-світлячки»… Їх так багато поміж нас. Однак ми не завжди хочемо, або й не здатні, їх помічати. Часто боїмося, ховаємось від їхнього проміння, не вірячи в його цілющу силу, скептично поглядаємо на тих, хто йде на самопожертву заради блага інших, не можемо щиро повірити, що світ і справді погасне без «людей-світлячків».
Є люди, без яких погасне світ,
Прекрасна раса: люди-світлячки! (с.18)
Здається, і весна була б теплішою, коли б «ясним Сонечком» «гріла дім» бабуся, що «непомітно згасла», навіки посіявши в серці незабутній спогад.
Як стане милою без Вас планета?
Чи так до кого в світі пригорнуся?
Всміхається рідненька лиш з портрета –
Бабусенька, бабусечка, бабуся… (с.19)
Поетичних рядків авторки лелечим крилом торкається спогад про однокласника й колегу Ігоря Стахнюка, що рано відлетів у потойбічні далі, лишивши по собі сліди, яких ані вітри не заметуть, ані дощі не змиють, бо той заряд енергетики і творчої снаги, що носив у собі Ігор Євгенович, магнетично притягував і гуртував людей непересічних, потенційно вивершених над буденністю, часто напічканою всілякими чварами й непорозуміннями. Не один рік пліч-о-пліч з колегою дають право поетесі сказати:
Був між нас захисник і вожак,
Стало холодно: був і нема!.. (с. 29)
Та як би не було сумно за втраченим, життя триває і в його кватирку, хоч зрідка, але залітає весна.
Поглянь – землі краса прадавня
Твоє єство зцілить сповна. (с.33)
Вона зцілює душу цвітом садів, шелестом шовкових запашних трав, п’янкими запахами квітів, а ще підштовхує до жартівливих роздумів про жабу.
В когось дача, в когось хата,
Мерседес чи мотоцикл –
Не дрімає жаба клята!
Тож її життєвий цикл
Ще вивчати і вивчати. (с.32)
Свята Берегиня з «вишневого садка», «від квітів Полтавщини», «дитина Кардашів…», що сповна відчула смак
… повоєнної пори,
Коли цукерок не було і в свята,
Коли з п’яти сімей частіше три
Не мали тата (с.38) – це мама, найрідніша людина, що мужньо пронесла крізь життя і здолала всі злигодні та негаразди, які не очерствили її серце, а тільки загартували, відкривши у ньому новий клапан для засіву добра, любові, щирості…
Підйом в чотири ранку і все без вихідних…
Так ти взнавала, мамо, не з казочок одних
Про береги кисільні і про молочні ріки. (с.39)
Кожним рядком, кожним словом, кожним нервом свого чутливого серця поетеса закликає не забувати дорогих нам людей, бережно плекати засіяні ними врожаї і частіше ходити навколо ниви їхнього життя сонцем, що зігріває і пестить, відганяючи настирні хмари і вистеляючи життєві обрії яскраво чистими полотнами.
Пагінець справжньої материнської любові залишила в збірці і щемна «дощинка» на личку донечки Алінки. Це вона остудила мамине серце, яке так «чекало сонця».
На личку заблищить дощинка…
А мама так чекала сонця! (с.40)

Затишно почуваються у збірці поезії, присвячені випускникам, учителям, учням, з якими цікаво «ліпити успіх», колишнім юним біологам, які стали лікарями. Вони барвистим вінком вплелися у вчительську долю.
Вчительська доля… Це не лише «недоспані ночі», «неймовірні розгадки завдань не простих», це й «променисті світанки», які «засвічують діти», і «срібний дзвінок», і «залишене на згадку дитинство»… Є щось загадково-казкове в цій долі. Але не для всіх, а лише для тих, хто усвідомлює глибинну суть слів «ростити майбутнє». Адже як не погодитись з авторкою, що «обертають планету вчорашні малята». (с.46).
Про людську довіру і недовіру, підозри і сум’яття, «сюрпризи і подарунки долі», про «гени-хромосоми», які нерідко є приводом сімейних драм, читач дізнається з вірша «Лірично-генетичне»:
Невичерпні сюрпризи і подарунки долі
Завбачити можливо лиш іноді, мабуть…
А Менделя закони вивчаються у школі,
А гени шаленіють і щось таки утнуть! (51)
Гіркота розлуки… Любов без печалі… Тут не допоможе чарівна ромашка «Не любить.. Любить!». «Прощанням обвітрені крила», «Холодні обійми дощу», і душі, які ще недавно «зростались», «зійшлись до бою». Ось вона - діалектика людського життя, формулу якого кожен виводить свою. І часто не віриш у результат, пробуєш довести ту формулу по-іншому. А що, коли немає іншого доведення, саме цей результат і є істинним? Єдиним?.. В такому разі, як переконує поетеса, варто «відігріти душу», «засвітити вогні» в пітьмі і поглянути в небо, де «обіймаються дві зорі».
А в небі обіймались дві зорі,
Був білий день – і нам було не видно! (с.57)

Мабуть, у небі чиємусь є сонце барвисте –
Майже розумне, що знає про міру і межі!
Ніжну веселку малює над дахом, над містом,
Пестить обранців своїх і не чинить пожежі. (с.59)
Час і терпіння – цих два мудрих стражі – поглинають печаль, глибшає «суть речей», і «мрії набирають висоти», але як
Забути, що дзвеніли ми струмочками,
І долями сплітались, як сплітаються
Дерева міцно, і небес торкаються?
… Цілую слід твій жовтими листочками… (с.64)
«День відлітає», а разом з ним відлітають печаль, смуток, і естафету темних барв переймають яскраві, адже не може бути печалі більше, ніж радості. Життєва проза повинна перерости в поезію і, вдихнувши натхнення, наповнити сюжет снагою неповторних чуттів.
День відлітає, темніша його силует.
Якось неждано у душу проникла не проза.
Вечір домашній – звичайний, здавалось, сюжет…
Чиста печаль і натхнення – як сніг і мімоза! (с.73)
Варто зазначити, що збірка Оксани Осовської без надмірних філософських вивертів, однак змістова палітра її досить мозаїчна, вишукано чуттєва. Свіжість художніх образів, глибина думок, їх щирість і відвертість дають підстави стверджувати, що в поетичного птаха авторки досить міцні для лету крила і, впевнено здіймаючись в піднебесся, він зацікавлює спостережливі погляди, мрійливі душі, вабить у поетичні світи всіх небайдужих торкнутись небес, спивши їх чарівну блакить і омріяну сонячну звабу. Тож хочеться, аби ніякі хмари не затьмарили сонце, що золотом небес плекає у серці поетеси художньо вивершені творіння і дає можливість читачам спізнати справжню красу осяйного поетичного дива.