Що минуло, те вже не вернеться…

Поему Лесі Українки «Віла-посестра» я давно хотіла прочитати. Насамперед тому, що мене привабила така оригінальна назва. Хто така віла? Знаю, що є побратими, але щоб були посестри, - дивина, та й годі! Виявляється, що цей твір виник як творче переосмислення поетесою сербського фольклору. Віла - це щось схоже на українську русалку чи мавку, така собі безсмертна чарівниця. Рік написання поеми теж є незрозумілим - надрукована у 1911 році, вона, швидше за все, була підготовлена на десять років раніше, хоча в деяких джерелах можемо знайти версію про те, що цілих чотирнадцять років Леся доопрацьовувала свій твір. 
Сьогодні в мене мінорний настрій : пішов з життя мій друг, можна сказати, що ця поема є поєднанням мінору Лесі (є припущення, що у такий спосіб письменниця зробила присвяту Сергію Менжинському, своєму другові та навіть більше, що боровся за життя, та врешті пішов…) із моїм мінором. Це вкотре доводить твердження про те, що література є вічною, це наш учитель і наш цілитель. Цілитель наших душ. 
Повернімося ж до поеми. Твір написано хореєм у стилі дум. Головний герой - юнак - шукає побратима, однак не знаходить, тож змушений побрататися із вілою-чарівницею. Разом вони вирушають у дорогу. Їхній ворог - то турки. Тобто бачимо, що йдеться про південних словʼян, хоча й з натяком на українців. Турки оточують юнака та вілу, обом загрожує полон. Та раптом кінь віли виходить з оточення та втікає. Таке собі побратимство, одним словом. Однак чарівниця має пояснення ситуації: якби не цей крок коня, то турки взяли б у полон обох, а так увʼязнили лише хлопця. Тож тепер, власне, і настав час довести юнакові свою відданість. Чи врятує віла юнака? Скажу чесно: розвʼязка твору мене здивувала. Й навіть трохи розчарувала. Якщо днями, читаючи Лесю, я міркувала над тим, що таке кохання, то сьогодні я ставлю інше питання: у чому сенс нашого буття?