Сміх як зброя проти диктатури

Василь Симоненко, «витязь молодої української поезії», залишив нам твір, який лише маскується під дитячу казку. «Цар Плаксій та Лоскотон» - це глибока соціально-політична сатира, маніфест оптимізму і, водночас, інструкція з повалення тоталітаризму.

Країна Сльозолий - це модель будь-якої тиранії. Цар Плаксій будує свою владу на стражданні, бо нещасними, заляканими людьми легше керувати. Його закон простий: «Хто сміється - той бунтівник». Це геніальна метафора радянської та і будь-якої іншої тоталітарної системи, де інакомислення, радість і свобода духу вважалися злочином проти держави. Гвардія царя Макаки - це уособлення репресивного апарату, тупої сили, яка служить не закону, а примхам деспота. Вони не мають власної волі, лише інстинкт наглядати і карати.
Дядько Лоскотон - це антипод системи. Він не має армії, не має золота, його зброя - сміх. Симоненко дуже тонко підмічає: тирана не можна перемогти його ж методами, його треба висміяти. Сміх десакралізує владу, бо коли ми сміємося над тим, хто намагається бути страшним, він втрачає свою силу. Лоскотон - це прототип шістдесятника, дисидента, який носить у своїй торбині не бомби, а «живу надію» і правду, що пробуджує людей від летаргічного сну покори.
Фінал казки пророчий. Цар Плаксій не гине від меча  він просто лускає, наче мильна бульбашка. Це символ того, що будь-яка диктатура, побудована на брехні й примусі, є колосом на глиняних ногах. Вона здається вічною і могутньою лише доти, доки народ боїться. Як тільки страх зникає, система самознищується від власної надутості та внутрішньої порожнечі.

Симоненко написав казку про те, що оптимізм - це форма опору. У світі, де від тебе вимагають сліз і покори, щирий сміх стає революційним актом. «Цар Плаксій та Лоскотон» вчить нас, що свобода починається не з барикад, а з внутрішнього стану душі. Поки живий хоча б один Лоскотон, жоден Плаксій не може спати спокійно. Це урок для всіх тиранів і надія для всіх вільних людей.