Страх старості

Перед нами третя частина трилогії, і якщо чесно, тут у діда вже остаточно зірвало стоп-кран. Якщо у "Смерті" була тягуча депресія, у "Цвинтарі" - чорний гумор і стьоб над кіношниками, то "Нехай усі уб’ють Констанс" - це якийсь суцільний хаотичний забіг на виживання під кислотою ностальгії.

Що по сюжеті у цьому лютому замісі? На дворі 1960-й. Наш головний герой-письменник уже не той бідний пацан із сирої халупи, але спокій йому тільки сниться. Якось посеред глухої ночі до нього вривається Констанс Раттіган - колись мегапопулярна голлівудська кінозірка, яка тепер сидить у своєму маєтку і потроху їде дахом від того, що молодість пройшла. Вона на лютій паніці тицяє йому два старі телефонні довідники та ще якийсь свій блокнот. І там - чисто перепис жмуриків. Купа імен її старих знайомих із Голлівуду обведені чи перекреслені червоним хрестом.
Констанс кричить, що її замовили, кидає цю макулатуру і просто розчиняється в темряві. Наш чувак розуміє, що пахне дуже погано, знову дзвонить своєму старому корешу - детективу Крамлі, і вони починають носитися по всьому Лос-Анджелесу, щоб знайти цю істеричку, поки її реально не пришили.

Це найсумбурніша книга з усіх трьох. Тут тупо немає зупинок на подумати. Герої постійно кудись біжать, кудись вриваються, лізуть у якісь закинуті маєтки, монастирі, старі архіви. Текст дуже рваний. Ти ніби їдеш у тачці без гальм нічним містом і постійно ловиш флешбеки.
Реально, тут уся історія побудована на страху старості. Бредбері показує Голлівуд як такий собі елітний дім престарілих для колишніх богів. Всі ці забуті режисери, актриси і критики, які вже нікому не потрібні, чіпляються за минуле так сильно, що готові один одного перегризти. Книга відчувається як дуже гучний, трохи божевільний карнавал, де всім учасникам уже за шістдесят, але вони досі намагаються грати ролі молодих і небезпечних. Іноді від цього постійного кіпішу тупо втомлюєшся.