СТИГЛИЙ ПОЕТИЧНИЙ КОЛОС
(Роздуми над збіркою Юлії Бондючної «Невивчена гладінь». – Рівне, 2012)

Нова струна старого інструменту,
Тому й звучить так чисто. Гарний лад.
Не можу не відмітити моменту,
Бо думка зазира без променад

У кожен образок, що нерв торкає,
І на вістрі сучасної епохи
Всі негаразди буднів викриває.
Тож дай Вам, Боже, сили ще хоч трохи,

Щоб сіяли Ви зерна поетичні
І не боялись шквального дощу,
Бо вони мудрі, щирі і величні.
Я у собі їх вдячно пророщу.

Збірка Юлії Бондючної «Невивчена гладінь» і справді є новою струною на тлі наших по-старечому втомлених буднів, обтяжених низкою проблем і всіляких негараздів, які, власне, кожен помічає, але не кожен наважується вступити з ними в двобій. А ця тендітна поетеса з потужним голосом, сміливими думками, глибиною метафоричних висловлювань впевнено несе своє слово, не боячись вітрів епохи, бо переконана, що ніяким вітрам не задути вогонь палкої, щирої думки і гарячого трепетного серця.
Як тільки «Ніченька, біла ворона, кидає зрілі озимі грона», тоді й дозрівають на поетичному дереві Юлії Бундючної стиглі, соковиті плоди, серед яких особливо смакують ті, що з відкритим фіналом, оскільки саме вони найбільше наштовхують на роздуми. Людські забаганки не мають меж, від них аж «хитається твердь». Усякі примхи, капризи людина задовольняє за будь-яку ціну. І тому, хвилюючись за день прийдешній, поетеса виводить риторичне:
А що, як від забагів раптом замуляться русла?
Які тамуватимуть спрагу вселенську струмки?
Адже Господь дав нам дари, аби ми могли їх примножувати і аж ніяк не привласнювати. Через те і «голосять вітри у кронах дубів-старожилів», та чи під силу їм викорінити людську жадність, ненаситність, прагнення підкорити світ собі, а не себе світові?
Ніби в унісон звучить думка про багатства нашого краю, його родючі землі, які також використовуємо не за призначенням: швидше для власної наживи, аніж з думкою про квітуче життя майбутніх поколінь.
Забалакався сонях із сонцем про край наш багатий…
І знову ж – відкритий фінал:
В які стукати двері, де прихистку вірі шукати?
Із-під ніг утікає земля. Чи ж далеко втече?
«Вибоїни буднів»… Це не просто вибоїни, це глибокі рани на тілі згорьованої неньки-України, це рубці і шрами, які довго доведеться загоювати. Та час, на жаль, не хоче стати милосердним лікарем: чи кваліфікація не та, а чи «небраві уми» перекроюють його на свій лад?
Україно, чи знала, нене,
Що тебе нагородять лещатами.
Й буде коло війни огненне,
А опісля твій біль ячатиме?
Дарма, що незалежні, самостійні й вільні, але не вміємо опиратися політичним вітрам, рятуватися від стихій і неспроможні, по-справжньому розправивши плечі, відчути усю відповідальність за долю рідної країни. І все це тому, що
Зростають в нас лежні належні,
Бо ми – незалежні.
От і втрачається довіра, спровокована хитрощами, міжусобицями, всіляким блудом, що лишає гіркий присмак.
З шиї довір’я злазь.
Все, що хитрить, дичавіє!
Чому розсіваємо по світу так багато гріхів, не думаючи про сором і безчестя? Напевно тому, що живемо без віри у серці, яка має бути осердям добрих починань і помислів, що рятували б від нещасть, а не штовхали до прірви.
Стелиться мла зневіри.
Сором. Безчестя. Гріх.
Як же отак без віри
І на який поріг?
Поетесу проймає біль за майбутнє молодого покоління, яке «замикає пам’ять роду» і в цьому «норовистому світі» торує свої стежки.
Метафорично вплітається в канву збірки і образ України:
Не відболіла. І не вкрилась кригою.
Оклигую.
Напоєна водицею полинною,
Лікуюся вербою і калиною.
Голос народу на тлі сьогоднішньої епохи – це ячання птахів, яке начебто чують ті, у чий бік він лунає, але реакція їхня неадекватна. Чому? Бо
…бредуть, наче вівці, за віком
Незмужнілі лоби доби.
Тому-то й байдуже їм до того проникливого ячання. Їм би встигнути наситити власне черево. Викривають байдужість, суперечки і наступні поетичні рядки:
Якщо вас завіє, замете,
Потічки, джерельця ріднокраю,
Чи розтопить сонце золоте
Оті душі, чия хата скраю?
На поетичній палітрі збірки яскравими відтінками виграють і контрасти сьогодення.
Яке ти прекраснее…,
Яке ти нещасне,
моє сьогодення, сучасне.
Особливої неповторності поетичним візіям надає філософська свіжість і вишуканість. Скажімо, «Осінь в депресії плакала», «Ночі зробилися лисами», «Стала навшпиньки околиця» і т. ін.
Соковита, колоритна мова, збагачена фразеологізмами, надає поезії Юлії Бондючної своєрідного народного шарму: «чия хата скраю», «наплетеш і нагородиш мішків зо сім», «дурня клей»…
Оптимістично бринять поетичні струни і виводять ніжні мелодії долі.
То неправда, неправда,
що ти не потрібний нікому.
В чиїйсь долі поставиш
двокрапку, тире а чи кому
Та й оживиш її,
мов стрімкі й гомінкі ручаї.
Тільки піднесені і величні натури здатні насолоджуватись самотою повноцінно і самовіддано. Для них самота є бажаним гостем, оскільки зцілює дух і «вершить дива».
Самота – саме та,
яка творить і вершить дива.
Якщо дух, який в тілі
вцілілий від фальші та цвілі,
Проростають
слова.
Про людей з прозорими душами, що випромінюють світло, що мають в собі достатньо сонця, аби зігрівати інших, сказано щиро, без фальші.
Коли замете,
Кожен спомин про тебе розорюю
І впевнююсь:
світло не всім пропускати дано.
І недаремно, мабуть, з’являється образ медоносної бджілки «на причілку хати що не відає медів», бо на ній відбиток війни і «голосіння вдів», але в ній і тепло, яке й вабить бджілку зігріти «стомлене крило».
Відтінками збляклого колориту вписуються у поетичну палітру золоті, але сумовиті барви осені.
Жовтневе злото впало у ціні.
Сконфузила сльота орієнтири.
Від грудня, що «розхитує терези», від «архівісниці звізди», що на Різдво скликає всіх до рідного гніздечка, знову з насолодою спостерігаємо, як «зріле ясне сонце цілує в губи волошковий обрій».
Що під серцем носиш, Афродіто-весно?
Виструнчились трави, ждуть посутніх змін.
Надію на ці зміни несе тепло квітня з його «незбагненною таїною» і свіжим зелом.
До тепла, як берега причалю,
Суєту суєт перебреду.
Хай їм грець: негодам із печаллю.
Хай не буде їх у нас в роду…
Ніжним щемом проймають ліричні рядки, в яких душа, відкрита до щастя, прагне «відгородитись від прикмет».
День приніс у пригорщах дощу
У неділю клекітну, клечальну,
«Я тебе в симфонію прощальну
Зі своїх оаз не відпущу…»
Є тут і роздуми про найсокровенніше, оте почуття, яке в кожного має свій присмак, свої відтінки, хоч в основі своїй – піднесене і неповторне, до якого треба дорости, аби збагнути його суть.
Твоя любов – мов брижі на воді,
Мережана плюсами й мінусами.
Це зараз розумію, а тоді
Полярними блукала полюсами.
І весна буває примхливою, особливо ж та, що в людській душі із закритими вікнами, без тепла.
У твоєї весни – шкарубкі, ще й холодні долоні.
Їй не заздрять конвалії, навіть старенькі тини.
Важкувато, либонь, у такої панянки в полоні.
Навстіж вікна своєї душі для тепла відчини.
Сильній людині з величними помислами все під силу здолати, оскільки всякі негаразди складають крила перед силою духу і величчю душі.
Переросту всілякі «за» і «проти».
Переросту,
Бо на шляху моїм така ріка є,
Якій текти,
Яка змиває все, що спонукає
До суєти.
Багато цікавих постатей вмістила «Портретна галерея». Серед них і постать Лідії Рибенко, що має у серці «іскру Божого творчого горіння», і Степана Бабія з його мріями, аби, нарешті, «прозріли духовні каліки». Тут і люди-зорі, такі як Микола Тимчак, яким «зоря-зоряниця подає віщі знаки», аби вони не втомлювались світити, Анатолій Криловець з «творчим горінням спраглої душі», Ніна Дворницька, яку болить серце за Україну, Андрій Кондратюк – цей добий мандрівник, що пригрів у серці нев’янучу красу отчого краю, Любов Пшенична з «болящим крилом», що є «першопричиною літератури», легендарна
Ліна Костенко, що запрошує спраглих до Світла у свій «сад нетанучих скульптур», велична постать Уласа Самчука, що міцно вкорінився «на твердій землі» літератури і часу, працьовита Олена Пчілка зі щедрими дарами своєї душі, Галина Гордасевич, що «залишає на спомин веселки й добірне зерно». В цій галереї є й інші, не менш цікаві, особистості, кожна з яких випромінює те тепло, з якого зріють творчі врожаї. Всі вони пройшли крізь непересічну душу й величне серце Юлії Бондючної, лишивши по собі чисті джерела творчої снаги, які не замуляться, адже їх щоразу черкатиме своїм крилом птах пам’яті.
Збірка «Невивчена гладінь» - це свіжий ковток для спраглих пригубити чашу сьогодення, аби поміркувати і над своєю місією в цьому житті, аби зрозуміти, що варто жити повноцінно, лишаючи по собі не гіркі полини, в стигле колосся, що увібрало в себе тепло і колір сонця.
І так хочеться, аби стиглий поетичний колос Юлії Бондючної залишав і надалі золоту сонячну барву на полотні сучасної літератури.