СТИГЛИЙ ПОЕТИЧНИЙ КОЛОС (Роздуми над збіркою Юлії Бондючної «Невивчена гладінь». – Рівне, 2012)

Нова струна старого інструменту, Тому й звучить так чисто. Гарний лад. Не можу не відмітити моменту, Бо думка зазира без променад У кожен образок, що нерв торкає, І на вістрі сучасної епохи Всі негаразди буднів викриває. Тож дай Вам, Боже, сили ще хоч трохи, Щоб сіяли Ви зерна поетичні І не боялись шквального дощу, Бо вони мудрі, щирі і величні. Я у собі їх вдячно пророщу. Збірка Юлії Бондючної «Невивчена гладінь» і справді є новою струною на тлі наших по-старечому втомлених буднів, обтяжених низкою проблем і всіляких негараздів, які, власне, кожен помічає, але не кожен наважується вступити з ними в двобій. А ця тендітна поетеса з потужним голосом, сміливими думками, глибиною метафоричних висловлювань впевнено несе своє слово, не боячись вітрів епохи, бо переконана, що ніяким вітрам не задути вогонь палкої, щирої думки і гарячого трепетного серця. Як тільки «Ніченька, біла ворона, кидає зрілі озимі грона», тоді й дозрівають на поетичному дереві Юлії Бундючної стиглі, соковиті плоди, серед яких особливо смакують ті, що з відкритим фіналом, оскільки саме вони найбільше наштовхують на роздуми. Людські забаганки не мають меж, від них аж «хитається твердь». Усякі примхи, капризи людина задовольняє за будь-яку ціну. І тому, хвилюючись за день прийдешній, поетеса виводить риторичне: А що, як від забагів раптом замуляться русла? Які тамуватимуть спрагу вселенську струмки? Адже Господь дав нам дари, аби ми могли їх примножувати і аж ніяк не привласнювати. Через те і «голосять вітри у кронах дубів-старожилів», та чи під силу їм викорінити людську жадність, ненаситність, прагнення підкорити світ собі, а не себе світові? Ніби в унісон звучить думка про багатства нашого краю, його родючі землі, які також використовуємо не за призначенням: швидше для власної наживи, аніж з думкою про квітуче життя майбутніх поколінь. Забалакався сонях із сонцем про край наш багатий… І знову ж – відкритий фінал: В які стукати двері, де прихистку вірі шукати? Із-під ніг утікає земля. Чи ж далеко втече? «Вибоїни буднів»… Це не просто вибоїни, це глибокі рани на тілі згорьованої неньки-України, це рубці і шрами, які довго доведеться загоювати. Та час, на жаль, не хоче стати милосердним лікарем: чи кваліфікація не та, а чи «небраві уми» перекроюють його на свій лад? Україно, чи знала, нене, Що тебе нагородять лещатами. Й буде коло війни огненне, А опісля твій біль ячатиме? Дарма, що незалежні, самостійні й вільні, але не вміємо опиратися політичним вітрам, рятуватися від стихій і неспроможні, по-справжньому розправивши плечі, відчути усю відповідальність за долю рідної країни. І все це тому, що Зростають в нас лежні належні, Бо ми – незалежні. От і втрачається довіра, спровокована хитрощами, міжусобицями, всіляким блудом, що лишає гіркий присмак. З шиї довір’я злазь. Все, що хитрить, дичавіє! Чому розсіваємо по світу так багато гріхів, не думаючи про сором і безчестя? Напевно тому, що живемо без віри у серці, яка має бути осердям добрих починань і помислів, що рятували б від нещасть, а не штовхали до прірви. Стелиться мла зневіри. Сором. Безчестя. Гріх. Як же отак без віри І на який поріг? Поетесу проймає біль за майбутнє молодого покоління, яке «замикає пам’ять роду» і в цьому «норовистому світі» торує свої стежки. Метафорично вплітається в канву збірки і образ України: Не відболіла. І не вкрилась кригою. Оклигую. Напоєна водицею полинною, Лікуюся вербою і калиною. Голос народу на тлі сьогоднішньої епохи – це ячання птахів, яке начебто чують ті, у чий бік він лунає, але реакція їхня неадекватна. Чому? Бо …бредуть, наче вівці, за віком Незмужнілі лоби доби. Тому-то й байдуже їм до того проникливого ячання. Їм би встигнути наситити власне черево. Викривають байдужість, суперечки і наступні поетичні рядки: Якщо вас завіє, замете, Потічки, джерельця ріднокраю, Чи розтопить сонце золоте Оті душі, чия хата скраю? На поетичній палітрі збірки яскравими відтінками виграють і контрасти сьогодення. Яке ти прекраснее…, Яке ти нещасне, моє сьогодення, сучасне. Особливої неповторності поетичним візіям надає філософська свіжість і вишуканість. Скажімо, «Осінь в депресії плакала», «Ночі зробилися лисами», «Стала навшпиньки околиця» і т. ін. Соковита, колоритна мова, збагачена фразеологізмами, надає поезії Юлії Бондючної своєрідного народного шарму: «чия хата скраю», «наплетеш і нагородиш мішків зо сім», «дурня клей»… Оптимістично бринять поетичні струни і виводять ніжні мелодії долі. То неправда, неправда, що ти не потрібний нікому. В чиїйсь долі поставиш двокрапку, тире а чи кому Та й оживиш її, мов стрімкі й гомінкі ручаї. Тільки піднесені і величні натури здатні насолоджуватись самотою повноцінно і самовіддано. Для них самота є бажаним гостем, оскільки зцілює дух і «вершить дива». Самота – саме та, яка творить і вершить дива. Якщо дух, який в тілі вцілілий від фальші та цвілі, Проростають слова. Про людей з прозорими душами, що випромінюють світло, що мають в собі достатньо сонця, аби зігрівати інших, сказано щиро, без фальші. Коли замете, Кожен спомин про тебе розорюю І впевнююсь: світло не всім пропускати дано. І недаремно, мабуть, з’являється образ медоносної бджілки «на причілку хати що не відає медів», бо на ній відбиток війни і «голосіння вдів», але в ній і тепло, яке й вабить бджілку зігріти «стомлене крило». Відтінками збляклого колориту вписуються у поетичну палітру золоті, але сумовиті барви осені. Жовтневе злото впало у ціні. Сконфузила сльота орієнтири. Від грудня, що «розхитує терези», від «архівісниці звізди», що на Різдво скликає всіх до рідного гніздечка, знову з насолодою спостерігаємо, як «зріле ясне сонце цілує в губи волошковий обрій». Що під серцем носиш, Афродіто-весно? Виструнчились трави, ждуть посутніх змін. Надію на ці зміни несе тепло квітня з його «незбагненною таїною» і свіжим зелом. До тепла, як берега причалю, Суєту суєт перебреду. Хай їм грець: негодам із печаллю. Хай не буде їх у нас в роду… Ніжним щемом проймають ліричні рядки, в яких душа, відкрита до щастя, прагне «відгородитись від прикмет». День приніс у пригорщах дощу У неділю клекітну, клечальну, «Я тебе в симфонію прощальну Зі своїх оаз не відпущу…» Є тут і роздуми про найсокровенніше, оте почуття, яке в кожного має свій присмак, свої відтінки, хоч в основі своїй – піднесене і неповторне, до якого треба дорости, аби збагнути його суть. Твоя любов – мов брижі на воді, Мережана плюсами й мінусами. Це зараз розумію, а тоді Полярними блукала полюсами. І весна буває примхливою, особливо ж та, що в людській душі із закритими вікнами, без тепла. У твоєї весни – шкарубкі, ще й холодні долоні. Їй не заздрять конвалії, навіть старенькі тини. Важкувато, либонь, у такої панянки в полоні. Навстіж вікна своєї душі для тепла відчини. Сильній людині з величними помислами все під силу здолати, оскільки всякі негаразди складають крила перед силою духу і величчю душі. Переросту всілякі «за» і «проти». Переросту, Бо на шляху моїм така ріка є, Якій текти, Яка змиває все, що спонукає До суєти. Багато цікавих постатей вмістила «Портретна галерея». Серед них і постать Лідії Рибенко, що має у серці «іскру Божого творчого горіння», і Степана Бабія з його мріями, аби, нарешті, «прозріли духовні каліки». Тут і люди-зорі, такі як Микола Тимчак, яким «зоря-зоряниця подає віщі знаки», аби вони не втомлювались світити, Анатолій Криловець з «творчим горінням спраглої душі», Ніна Дворницька, яку болить серце за Україну, Андрій Кондратюк – цей добий мандрівник, що пригрів у серці нев’янучу красу отчого краю, Любов Пшенична з «болящим крилом», що є «першопричиною літератури», легендарна Ліна Костенко, що запрошує спраглих до Світла у свій «сад нетанучих скульптур», велична постать Уласа Самчука, що міцно вкорінився «на твердій землі» літератури і часу, працьовита Олена Пчілка зі щедрими дарами своєї душі, Галина Гордасевич, що «залишає на спомин веселки й добірне зерно». В цій галереї є й інші, не менш цікаві, особистості, кожна з яких випромінює те тепло, з якого зріють творчі врожаї. Всі вони пройшли крізь непересічну душу й величне серце Юлії Бондючної, лишивши по собі чисті джерела творчої снаги, які не замуляться, адже їх щоразу черкатиме своїм крилом птах пам’яті. Збірка «Невивчена гладінь» - це свіжий ковток для спраглих пригубити чашу сьогодення, аби поміркувати і над своєю місією в цьому житті, аби зрозуміти, що варто жити повноцінно, лишаючи по собі не гіркі полини, в стигле колосся, що увібрало в себе тепло і колір сонця. І так хочеться, аби стиглий поетичний колос Юлії Бондючної залишав і надалі золоту сонячну барву на полотні сучасної літератури.