Приквел до серії «Голодні ігри» від Сюзанни Колінз. 

«Баладу…» я розпочала читати тоді, коли основна трилогія («Голодні ігри», «Полум‘я здіймається», «Переспівниця») вже була прочитана. 

Перед читанням вже знала, що тут не буде моїх улюблених персонажів Кантіс, Піти…

Тут про Коріолана Сноу - того самого президента, що до кінця засідав у Капітолії, боячись ослабити владу і втратити вплив. 

Тільки, якщо у основній трилогії він постає як старий дідуган з бажанням контролю, то у приквелі йому лише 18..

Зрозуміло, що не він вигадав ту шалену ідею з іграми, але Сноу також довелось брати в них участь. Тільки не як учасник, а як ментору учасниці. 10 голодні ігри змінювали формат, тому туди додали деякі нововведення. Так і з’явилось менторство, хоча раніше його не було. До речі, саме Сноу належить ідея зі спонсорською допомогою. 

Також з приквелу стає зрозуміло, що навіть впливова сім‘я Сноу відчула наслідки війни: батько Коріолана загинув, залишилася лише бабуся (або бабусенція) і сестра. Їсти доводилося не вишукані страви, а прості з капусти для того, щоб втамувати голод. Грошей не було ні на реставрацію житла, ні на одяг чи їжу. Та з-поміж багатих Сноу намагався тримати марку, стараючись не показувати, що його сімейство «бідне як церковні миші». 

Я довго вагалася, купувати цю книгу чи ні, читати, чи відкласти до кращих часів. Та ні про що не шкодую. «Балада» допомогла краще зрозуміти Сноу, Капітолій, округи. Коріолан завжди видавався сильним противником, тому читати про нього виявилось не менш цікаво, ніж про Катніс. Хоч і були побоювання, що Коріолан Сноу дратуватиме. Та деякими вчинками (наприклад, ставленням до своєї трибутки) навпаки став вартим поваги. 
Сподобалось оформлення книги, але тут слід звернути увагу, що чорно-золота суперобкладинка, а палітурка виглядає по-іншому (має зелений колір з золотою пташкою). Хоч приквел найбільший за розміром, та всі книги гармонійно поєднуються між собою. Дуже рада, що вони є частиною моєї колекції і чекатиму на книгу про Геймітча.