У СУЦВІТТІ ПОЕЗІЙ ПАВЛА РАЧКА
(Енергетика симбіозу краси і величі у збірці «Зойк білокрилих птиць»)

У новому суцвітті поезій Павла Рачка, що розквітло назвою «Зойк білокрилих птиць» (видавництво «Роса», 2010), яскравими гронами калини манять соковиті строфи вистояного духовного нектару.
Бусинка за бусинкою нанизую намисто заторкнутих поетом проблем, на які в буденній заклопотаності ми часто не звертаємо уваги. А їх, безперечно, чимало… тих проблем, негараздів, життєвих тріщин чи вивихів. Вони, мов надокучливі мухи, набридають, а ми лише спроможні відігнати їх на якусь мить. І як добре, що є серед нас ті, хто, майстерно зібравши ці проблеми, вміло в’яже їх у снопи, і от уже золоті копички просто перед очима – на видноті.
Доля поета і України є провідною у творчості багатьох митців. Не обминає її і Павло Рачок, бо корінням своїм міцно вріс в рідну українську землю, до якої «у серці бринить струна любові».
Співайте, бандури, на всю Україну,
Співайте про долю її і мою.
Ця пісня, мов сокіл, над краєм полине,
Багаттям калини розквітне в гаю.
(«Співайте, бандури, на всю Україну»)
Життя, як і час, одяг, людські манери, має свій стиль, не лише навіяний епохою, а й самою особистістю. У збірці чітко простежується стиль життя автора, що проявляється у бажанні творити добро, дарувати любов і радість, жити згідно із законами совісті та честі.
Життя – це неповторна, світла мить,
Яка добро творити завжди кличе.
Вона в моїй душі струмком бринить,
Мов музика божественно велична…
(«Благословенна мить»)
І якими б складними не були життєві перегони, поет просить бути теплячими, стійко долати перешкоди і негаразди, не перекладаючи їх «на інші плечі», плекаючи в своєму серці пагони надії і віри.
Неси уперто ти свого хреста,
Хоч плечі засудомились до крові.
Йди у смиренні, мужності й любові,
Хай в серці віри пагін пророста.
(«Неси уперто ти свого хреста»)
Привертає увагу метафоричність поетичних сюжетів, як от:
Мадонна, красуня поліська,
З малям на руках гордо йде.
До серця його притулила
В цю мить, мов пречиста свята.
Отак і земля наша мила
В любові людей пригорта.
(«Яка неповторність сюжету»)
Сліди дитинства… Вони у густих споришах, у росяних лугових травах, у тих стежках-дорогах, які прокладали шлях у велике життя. І як інколи стає щемливо на серці, коли, спостерігаючи за змінами в житті й природі, доводиться прощатися з краєвидами, які міцно проросли в свідомості, з якими поріднився душею й тілом, адже життя вимальовує нові реалії, рідко коли екзотичніші, частіше – практичніші. І тут поетову спостережливість проймає думка:
Щось так тривожно скапують хвилини,
Хоча й всміхнувся сонцем щиро світ.
І тут збагнув, що під асфальтом згинув
Мого дитинства той, найперший, слід…
(«Кладуть асфальт…»)
Весна юності, квітуче літо, плодовита осінь і ось – підступна холодна зима. І ніде від неї не дітись, не сховатись, не перечекати. Студить холодом, вкриває памороззю морозостійкі грона думок, мрій, сподівань. А так хочеться ще сонця, тепла, любові…
Час від часу ці ностальгійні мотиви, мов птах своїм крилом, торкаються поетичних рядків:
Я думав, що зими уже не буде –
Так сонце посміхалося мені.
І вітру пісня, ця гірка облуда,
Пророкувала далі весняні.
(«Я думав, що зими уже не буде»)
Однак світлі, крилаті мрії дихають снагою, палючим сонцем, перед яким найлютіша зима і холод покірно складають крила.
Не осягнеш ти світлі мрії,
З якими я лечу у світ.
В цих мріях вічно молодію,
Стаю, немов вишневий цвіт.
(«Не ворожи мені, циганко…»)
Мрія в білих садах виграє…
Не торкайтесь, вітри, цього цвіту!
(«Літ моїх шаленіють вітри»)
Впевнена, ніяким вітрам не обтрусити яскравого поетичного цвіту Павла Рачка, бо кожен, чиїх сердець торкнулася пелюстками збірка «Зойк білокрилих птиць», залишить у собі незабутній аромат її запашного цвіту, який навіть узимку зігріватиме і вабитиме неповторністю відчуттів.
Наперекір «нестерпним жалям», «Коли весна життя згаса, мов свічка…», звучить мажорними акордами оптимістичне:
Мороз січневий душу не остудить –
До нас приходить молодість у снах.
Бо ми, хоча вже досить літні люди,
Та у серцях ще гомонить весна…
(«Мороз січневий душу не остудить»)
Коли самоту наповнює творча аура, тоді хочеться її якнайдовше пригріти у своєму серці, прихистити в думках, аби поніжитись у словесному морі, яке для поета сплескує бурхливими хвилями поетичних строф.
Я плекаю слова-візерунки
В поетичні мрійливі рядки.
Вони наче казкові малюнки,
Наче лагідні хвилі ріки.
(«Не чекаю дзвінків телефонних»)
А ось зовсім протилежна картина - коли самотність стає нестерпною… Чи то через фізичну, а чи розумову перевтому, чи з якогось іншого приводу вона набуває беззмістовної форми, порожнечі, в яку немає ні сил, ні снаги вдихнути зміст, тоді порятунком від самоти є «світлі подарунки» долі…
…Та раптом відчинились двері лунко
І голос внуків ніжно забринів.
У самоті цим світлим подарунком
Я знов рятуюсь від тривожних днів…
(«Порятунок від самоти»)
Цикл «Вічний оберіг» відкривається поетичним образком, в якому образ матері асоціюється з іконою Божої Матері.
Вона – свята, хоч не ікона,
І вічна в святості своїй.
Тож вдячно будемо до скону
Молитись, мов іконі, їй…
(«Молюся я на Матір Божу»)
Легким вітром торкається поетичних думок незабутній дух юності, щирої дружби, і автор широко відкриває завісу спогадів, в яких збережена роками випадкових зустрічей, однак освячена теплими дощами юності, дружба з Ю. В. Прокопчуком (нині суддею Верховного Суду України) не втрачає своєї безкорисливо-непідкупної барви.
Лишивши віртуально Київ-град,
Через хвилину ти в Березнім ріднім.
Заходиш на Теклівку, в древній сад,
В своє дитинство, любе і погідне.
(«Тебе ж бо спогад до Случа несе»)
Не лише щирій дружбі вклоняється поет, а й людському таланту, «народженому в солодких творчих муках». Поезія «Співає глина…» - світла картина творчої праці майстра гончарної справи В. С. Андрощука.
Співає глина у його руках,
У їх теплі й любові оживає.
Вона тріпоче, наче дивний птах,
І з серцем майстра у світи злітає…
Кому з нас не доводилось слухати мелодію дощу? Талановитим композиторам навіть вдалося її записати, аби надовше залишити в серці неповторні відчуття. А як же реагує на дощ поетова душа? О, то ціла скарбниця словесних витинанок, які, прорвавшись крізь діткливе серце, миттєво пронизують мозок і встеляють барвистими поетичними тропами (епітетами, метафорами, порівняннями, гіперболами…) родюче книжкове поле.
Я бачу, навіть павучок
У срібних сітях завмирає,
Як вітру трепетний смичок
На струнах дощових співає…
(«Пишу мелодію дощу»)
Мелодії збірки наповнює «Симфонія весни», в якій звучать «голосні концерти ластів’ят», «ячання гусей-лебедів». «Весняне повноводдя» крізь природу вривається в серце і «дарує щастя в кожен дім». І, перебуваючи в поетичній ейфорії чуттів, автор запитально стверджує:
Чи можна бути в час такий байдужим,
Коли навкруг – садів цвітуть вінки,
Коли земля летить у космос дужо?!
Тож жити хочеться іще роки, віки…
(«Симфонія весни»)
Залюблений в музику, у мистецтво, поет тонко вловлює красу і серед заклопотаних буднів вишукує мить, аби зафіксувати, увічнити її в своїх поетичних замальовках.
Здалося, світ на мить спинивсь, затих,
Коли та скрипка так чарівно грала…
(«Мелодія»)
Високі ноти чистої, величної Любові трепетно відлунюють на завершальних сторінках збірки, залишаючи неповторно-чисті, мистецьки-вивершені поетичні полотна.
У обіймах білих вишень до світання
Я спокутую оці гріхи коханням.
Зацілую посріблілі коси й очі,
Хоч покаюсь, та грішити знов захочу…
(«Спокутую гріхи коханням»)
Споконвіку людина й природа – нерозгадані, неспізнані до кінця світи, наповнені великим змістом духовних відчуттів, енергетичних віянь, симбіозу краси і величі, на яких тримається життя. Зрозуміло, без того духу, який випромінює як світ людини, так і світ природи, не було б отого стержня, що звемо змістом життя. Та й чи існувало б саме поняття «життя» як процес творення змісту і форми існування світу?.. Не варто, гадаю, заглиблюватись у філософічні міркування, адже у поезіях Павла Рачка все значно простіше, хоч міцний фундамент життєвої філософії надає їм глибинного змісту.
Я, наче бранець в лісовім полоні,
Що райським співом птаства не змовка.
(«Предивний лісу світ»)
Загалом збірка Павла Рачка «Зойк білокрилих птиць», як і попередні книги поета має магнетичну силу і заворожує читача своєю художністю, широким спектром заторкнутих тем, тонким ліризмом, яскравою панорамою влучних образів. У ній мелодійно бринять тонкі струни поетової душі, що в обіймах слова відлунює гучними акордами справжнього мистецтва.
Хочеться лише кинути докір видавцям, які допустили при виданні прикрий недогляд, залишивши в примірнику збірки, який потрапив до мене, дві порожні сторінки (31, 38). А книга – це ж душа поета. Достеменно знаючи, що в тонкій душі Павла Рачка немає прогалин, переконана, що ці чисті аркуші – це своєрідний аванс на майбутнє. Безперечно, вони стануть широким полем, на якому вільно почуватимуться думки поета для засіву і буяння майбутніх творчих врожаїв. Тож хай будуть сонячними поетичні обрії, поле – родючим, а врожай – стиглим і щедрим.
Червень, 2011р.